Фатальна помилка - Страница 77

…що реальність виявилася аж надто вбивчою. Пихаті польські магнати абсолютно не перейнялися ні запальною промовою пана генерального писаря, ані досконало-прекрасними з усіх точок зору Гадяцькими статтями. Й обкремсали їх до невпізнаності, повикидавши з тексту всі новації: і троїсту федерацію, і Велике князівство Руське, і канцлерську посаду. Коротше — геть усе, що наближало царство справедливості Божої на землі.

Після такої оглушливої поразки Немирич кілька днів поспіль прожив немовби у напівсні. З цього дивного стану пана генерального писаря вивела лише необхідність допомогти Виговському розробити план кампанії із розблокування Конотопа. Дипломатичною поразкою ясновельможний гетьман не переймався. Хоча стан генерального писаря бодай приблизно уявляв, тому про спаплюжений сеймом договір намагався не згадувати. За винятком поодиноких випадків — як-от зараз…

Утім, побачивши, як одразу ж засмутився Немирич, Виговський поквапився втішити його, як тільки міг:

— Ну, нічого, пане генеральний писарю, нічого страшного! От давай-но для початку скінчимо воювати, а тоді вже знайдемо час і сили, щоб на нових засадах Гадяцькі статті переукласти і через сейм їх таки проштовхнути! Зараз допомогти тобі не маю змоги. Сам знаєш: кляті московити Конотоп обложили, треба пана Гуляницького якось рятувати. А тому давай-но зараз обговоримо, де б нам засідки найкраще влаштувати?..

Почувши таке, Немирич спочатку здригнувся, потім спробував викинути з голови думки про жахливу поразку й мовив, трохи ніяковіючи:

— Так, ясновельможний, маєш рацію: насамперед, треба розбити армію московських зайд. Вислухай же мої міркування з цього приводу.

— Авжеж, пане генеральний писарю, слухаю тебе уважно…

Радились ще довго. А на ранок гетьманові повідомили: посеред ночі один з полонених московитських воєвод незрозумілим чином спромігся розв’язати пута на ногах і руках, після чого втік. На що Виговський лише посміхнувся. І ясна річ — нікого з охоронців не покарав.

Околиці Конотопа, 27 червня 1659 року

Табір московитів жив звичайним вранішнім життям. У його частині, оберненій до обложеного міста, гармаші неквапом оглядали свої гармати, підносили і купками складали біля них ядра, бо невдовзі мав розпочатися черговий обстріл. В іншій половині табору готувалися відбивати можливу атаку козацького війська. Причиною підготовки до цього стала неймовірна розповідь воєводи Якова на прізвисько «Головня», якому пощастило вирватися з ворожого полону.

Нібито звільнившись від слабко затягнутих пут, він не спішив негайно втекти до своїх, а спершу вирішив розвідати, що там і як у козацькому таборі. Отак зовсім випадково й дізнався, що особисто гетьман Виговський збирається атакувати московитське військо. Здійснити напад на військо союзників-московитів, які прибули на терени Гетьманщини, аби нагадати зарозумілому козацтву, що воно не має жодних прав розривати Переяславські статті! Понад два місяці Конотопської облоги беззаперечно доводили, що полковник Гуляницький, який засів за жалюгідним палісадом цього містечка, в жодному разі не розумів свого союзницького обов’язку. Але якщо вже сам гетьман Виговський збирається їх атакувати, тоді!..

Щоправда, з підслуханого Яковом Головнею випливало, що у козаків бракує сил для нападу, а отже, вони не впевнені у перемозі. Саме для того Виговський відклав свою атаку на кілька днів, сподіваючись за цей час назбирати по довколишніх селах та поставити під свою руку озброєних реманентом селюків. Атакуватиме, тільки коли назбирає… й якщо назбирає.

Та в будь-якому разі, завдяки своєму мимовільному нишпорці, московські бояри тепер так само мали додатковий час на підготовку. Виходячи з підслуханих відомостей, вирішили терміново укріпити насипами південно-західну частину табору, бо козацька атака найімовірніше була би спрямована саме сюди. До того ж відрядили гінця навздогін князеві Трубецькому: якби його загін встиг повернутися, Виговський не мав би жодного шансу.

Московитам пощастило: все так і сталося, як гадалося! Загін, який під проводом Трубецького кілька днів тому вирушив з табору, таки повернувся сьогодні перед світанком. І нехай повернені вояки були вкрай виснажені цілодобовим, без сну й відпочинку прискореним маршем, це не мало особливого значення. Бо самої лише кількості московитів тепер мало вистачити для того, аби відбити бажання напасти на їхній табір навіть у найсміливішого у світі полководця! Що вже говорити про цих зухвальців-козаків, які тільки на великій відстані сміливі, тоді як насправді…

Раптом загула земля, з північного краю табору долинув незрозумілий шум, потім — гучне кінське іржання. Коли ж зайняті приготуваннями до ймовірного бою вояки відірвалися від своїх справ і подивились туди, звідки долинали всі ці звуки, то побачили лише, як величезний кінський табун замість того, щоб мирно пощипувати травичку, мчить у відкритий степ з шаленою швидкістю, здіймаючи у повітря за собою хмару куряви.

Водночас з-за палісаду обложеного Конотопа почулися заповзяті вигуки, регіт і свист: таким чином вояки полковника Гуляницького вітали невдачу, що спіткала супротивника. А от уже й якийсь стрілець примчав з перекошеним від переляку обличчям, на бігу викрикуючи:

— Коні, коні!.. Чубаті коней у нас увели!..

— Що-о-о?! Коней?! Наздогнати!!! Негайно повернути!.. — наввипередки закричали бояри, прекрасно розуміючи, що без свіжих огирів і їхня кіннота, й артилерія почнуть програвати у порівнянні з козацькою армією. Проте тепер вже з південно-західного краю табору, від свіжонасипаних валів долинули розпачливі вигуки: