Фатальна помилка - Страница 78

— Атака, атака!.. Чубаті наступають…

Що тут поробиш?! Довелося пожертвувати табуном добрих коней, бо якщо негайно не відбити озброєний удар на табір, наслідки можуть бути значно гіршими.

— Ваше сіятельство!

Князь Ромодановський озирнувся й побачив, що до нього підбіг Яків Головня — той самий воєвода, якому вдалося утекти з полону.

— Чого тобі треба?

— Ваше сіятельство! Там він, особисто!..

— Хто?!

Князь навіть перегнувся з сідла, щоб краще чути.

— Виговський, гетьман їхній!!! Я ж його бачив, коли…

— Виговський?!

— Так.

Від цього повідомлення князь Ромодановський впав у дикий захват. Отже, попри невдалий розклад сил, цей дурень вирішив особисто очолити своїх чубатоголових козачків, маючи нахабство сподіватися на успіх авантюрної атаки на заздалегідь підготовлені позиції хороброго війська московитського?! Ну що ж, гетьмане, зараз тобі кінець настане. Безславний кінець під стінами одного з твоїх жалюгідних містечок, саму назву якого забудуть вже через рік…

— Вперед, там особисто Виговський! — князь звівся на стременах і вказав вихопленою з піхов шаблею на південний захід. — Уб’ємо гетьмана, й чубатоголові самі дременуть від нас урозтіч!..

— А-а-а-а!.. — дружно підхопили його вигук усі, хто перебував поблизу. Й кинулися відбивати нахабну атаку самовпевнених козачків-чубатоголовців.

І зіткнулися дві армії: піший з пішим, кінний з кінним… Билися довго й заповзято, аж доки ближче до вечора козацькі лави не здригнулися й не почали дуже повільно, дуже потроху посуватися на захід.

— Вони відступають!!! Вперед!!! Ура-а-а!.. — зраділи московити і гранично посилили натиск. Та остаточно переламав ситуацію стрімкий кидок кінноти, яку вів особисто князь Трубецькой. Ось тоді нарешті хоробрі московити побачили голені потилиці чубатоголових козаків, які доволі безладно кинулися до єдиного мосту, перекинутого через річку Соснівку. А хто не встигав добігти до мосту — кидався у воду сам або спрямовував туди свого коня, намагаючись переплисти водну перешкоду.

Підсумок сутички був задовільним: чубатоголові ганебно втекли з поля бою, чим дуже потішили московитських бояр і воєвод. Щоправда, ані вбити, ані захопити у полон гетьмана Івана Виговського так і не вдалося, проте ніхто не заважав зробити це… ну, припустімо, завтра!

Отже, на недовгій військовій нараді було вирішено добре відпочити після славетної перемоги, а наступного ж дня відправити на правий берег Соснівки тридцять тисяч добірних вершників на чолі з боярином Семеном Пожарським: нехай знайдуть і одним хвацьким ударом перемелють чубатоголових боягузів! Решта вояків під проводом князя Трубецького мала лишатися на місці, щоб не дозволити полковнику Гуляницькому і його людям навіть носа за міський палісад висунути…

Все складалося дуже вдало. Можна сказати, якнайкраще! Московити тріумфували, відчуваючи близьку перемогу.

Конотоп, 30 червня 1659 року

На честь зняття облоги щосили дзвонили усі дзвони, що тільки були у місті. Уперше за останніх сімдесят днів ворота розчахнулися добровільно, щоб прийняти своїх героїчних визволителів на чолі з гетьманом Іваном Виговським. Хоча ще позавчора…

…Зранку 28 червня московити перейшли до виконання плану, виробленого й ухваленого напередодні на невеличкій нараді: боярин Семен Пожарський повів своїх комонників, щоб розтерти на порох чубатоголових боягузів разом з їхнім нікчемним ватажком. Але переправити тридцять тисяч кінноти по невеличкому місточку (та ще й єдиному на всю околицю) — завдання не з легких. Тож переправа зайняла мало не півдня. А доки знов пошикувалися на правому березі Соснівки, доки почали обережно рухатися вперед, за допомогою розвідників переконуючись у відсутності засідок у кожному зустрічному гайку, почало потроху сутеніти. Отже, у той самий день ніяких нових сутичок не сталося.

Утім, одна дуже важлива подія, що безпосередньо вплинула на долю десятків тисяч людей, відбулася саме тієї ночі — просто ні Семен Пожарський, ані будь-хто з його комонників навіть не підозрював про це! Хоча вирішувалися при цьому саме їхні долі: Степан Гуляницький (брат Григорія Гуляницького, славетного оборонця Конотопа) на чолі п’яти тисяч козаків прослизнув за спиною у московитів (непомітно, потайки, гайками-гайочками) до берега Соснівки. Скориставшись сутінками, козаки розібрали єдиний на всю околицю міст, після чого загатили у декількох місцях річище.

Обурена раптовим виникненням штучних перешкод Соснівка розлилася. Земля обох річкових берегів, як під час весняної повені, почала насичуватися вологою й поволі перетворюватися на справжнє болото. Сам же Степан Гуляницький розташував своїх людей уздовж річкового берега та в очікуванні ранку наказав добре замаскуватися, а потім відпочивати.

На світанку, щойно розвиднілося, передові позиції московитів були атаковані козацьким загоном, яким і тепер командував особисто гетьман Виговський. Очільник загону Семен Пожарський побачив у цьому знак долі. Адже це його дядько Дмитро Михайлович колись обезсмертив власне ім’я, врятувавши Москву від польської навали — що ж, тепер настає зоряна мить Пожарського-небожа! В усіх подробицях уявляючи, як він насадить на спис закривавлену голову козацького ватажка й повезе почесний трофей від міста до міста, щоб уся Гетьманщина знала, хто тут найвправніший воїн, боярин Семен Романович коротко наказав:

— Порубати всіх! Уперед!!!