Фатальна помилка - Страница 71

— Називай як хочеш, але щоб завтра, найпізніше — післязавтра ти свій «Маніфест» порозсилав по всіх усюдах.

— Авжеж, ясновельможний, так і зробимо.

— Добре, але це не єдине, що ти мусиш написати… До переходу на наш бік ти дотримувався віри социніянської, я не помиляюсь?

— Не помиляєшся, ясновельможний, але…

— Тому ти, Немиричу, складеш і розішлеш також відозви до всіх своїх колишніх одновірців із закликом переходити на наш бік, причому негайно.

— А-а-а?..

Цей наказ був настільки несподіваним, що Юрій розгубився тепер уже відверто. А таке з ним траплялося вкрай рідко.

— Зараз нам потрібно зібрати якомога більше сил, бо московити розпочали війну — назвати вторгнення армії князя Ромодановського іншим словом язик не повертається. За таких умов кожен шляхтич зі своїм почтом або ж надвірною корогвою може стати нам у нагоді. Тож напишеш і таку відозву теж.

— Так, ясновельможний, — Юрій не міг не погодитися.

— Запопонуєш гарні умови й земельні володіння у межах Гетьманщини. Про це ще поговоримо пізніше, не при всіх… Бо окрім «Маніфесту» й відозв, треба буде сьогодні ж оголосити терміновий набір як пішого війська, так і охочекомонних. А ще або наздогнати й повернути Карач-Бея, який вже, найшвидше, поїхав з ясиром додому, або звернутися по допомогу до кримського хана. І неодмінно треба розіслати гінців у кожне місто, в кожну фортецю з наказом полагодити мури, де вони того потребують, і підготувати до бою всю наявну зброю. Отак.

— А з Веприком що станеться?.. — не втерпів козак у запорошеному одязі.

— Якщо Веприк досі не здався князеві Ромодановському — звісно, допоможемо насамперед. Якщо ж здався…

— Впевнений, вони тримаються! — голос козака здригнувся від образи.

— Не ображайся, козаче, це війна, на ній всяке може статися… Оже, якщо Веприк тримається — допоможемо місту насамперед, якщо ж здався — визволимо. Це все щодо термінових наказів, пане генеральний писарю. А тепер належить подбати ще про одну справу.

Й обвівши козацьку старшину суворим поглядом, Виговський мовив:

— Мені дуже не сподобалося, що бунтівного кошового отамана Якова Барабаша без нашого відома відправили на суд до Києва. Якщо негайно вислати надійних людей на перехоплення конвою з бранцем, гадаю, ми ще встигнемо. Треба цей конвой розшукати, Якова Барабаша у будь-який спосіб — умовляннями чи силою, але вирвати з рук московитів і привезти на наш, на козацький суд сюди — до Чигирина.

Трохи почекавши, чи не заперечуватиме хтось, гетьман додав:

— Зрозумійте, судити Барабаша нашим козацьким судом, а не за вказівкою московського царя — то є справа нашої честі й гідності. Зрештою, будь-якого козака має судити виключно наш — козацький суд, за нашими законами! Це треба довести московитам раз і назавжди.

Оселя Андрія Вишоватого,

Краківське воєводство, липень 1658 року

— Пане Анджею, то ми…

— Не сьогодні, будь ласка.

Дитячі оченята дивилися на нього жалісливо і благально, та він був непохитним:

— На жаль, маю ще багато справ, не до вас сьогодні, хлоп’ята. Давайте-но все ж таки завтра, гаразд?..

По їхніх розчарованих дитячих личках було дуже добре видно, що пристати на цю умову їм нелегко. Проте оскільки іншого виходу все одно не було, діти відповіли урізнобій:

— Гаразд, ми підемо… Не насмілюємось вам заважати… Тоді до завтра, пане Анджею!.. Тоді вже завтра, нехай…

Потім усі шанобливо вклонилися й почимчикували до хвіртки. Андрій провів їх засмученим поглядом, подумки вибачився за брехню, до якої був змушений вдатися, та повернувся у двір. На відміну від попередніх місць проживання, у Краковському воєводстві, майже поруч із древньою столицею Польщі ніхто не став би терпіти чергової социніянської громади. Але ж як міг онук Фаусто Паоло Соцціні — засновника цього прекрасного, дуже людяного вчення — не проповідувати у тій місцині, де жив?!

Тож Вишоватий робив усе, що міг зробити за таких обставин: повчав дуже-дуже тихо, ненав’язливо й непомітно. Повчав тих, на кого майже не звертали уваги дорослі — місцевих дітлахів: недарма ж бо Ісус наказував апостолам не чинити спротиву дітям, які навідувалися до Христа! Тому щодня до нього зліталися зграйками юні нащадки місцевих посполитих, а почасти навіть дрібних підпанків. Розмовляючи з ними, немовби з дорослими, Андрій завжди намагався вивести бесіду на якусь цікаву та корисну тему… Наприклад, на відповідність Святого Письма людському розуму… на те, що Святий Дух є втіленням сили Божої… на недоречні людські уявлення про гріховність малих діточок, якою вони буцімто наділені від самого народження, а отже — і про первородний гріх тощо.

Ніхто не розмовляв з дітьми подібним тоном, тож вони й горнулися до дивакуватого пана Анджея. Він же сподівався, що колись, досягнувши повноліття, нинішні його підопічні згадають ці ненав’язливі уроки людяності та всім серцем оберуть социніянство на противагу догматичній католицькій вірі. Бог Істинний побачить, як це влаштувати, його ж нинішня місія полягає у підготовці майбутньої социніянської пастви. Андрій сумлінно та смиренно виконував роботу, результати якої навіть не сподівався побачити.

Виконував повсякчасно.

Але тільки не сьогодні!

Бо зараз на його відповіді чекали аж ніяк не діти, а двоє дорослих людей, листи від яких посланці привезли майже одночасно…

Зважаючи на липневу спеку, Андрій увійшов до скромної, майже вбогої хатинки лише для того, щоб прихопити із собою папери. А далі прилаштувався на ґанку в холодочку й заходився перечитувати їх.