Першим взявся за послання Юрія Немирича. Власне, то був не лист, а відозва як до всіх социніянських громад Речі Посполитої, так і до окремих социніян. Цією відозвою пан генеральний писар генеральної військової канцелярії ясновельможного гетьмана Івана Виговського закликав усіх своїх колишніх (колишніх — саме так!) одновірців пошукати притулок у вірі ортодоксів-схизматиків, під покровом козацької Православної церкви.
Єдиної церкви, у якій (за словами Немирича) і досі зберігся справжній Святий Дух, що зійшов колись на перших апостолів, які ще безпосередньо знали самого Господа Ісуса Христа.
У гостинному лоні церкви, догмати якої базуються безпосередньо на Святому Письмі у найповнішому його варіанті.
На тексті Святого Письма, не викривленому жодним зайвим словом людським, або навпаки — жодним мимовільним вилученням святих Божествених слів.
А якщо так, тоді усім социніянам, які ще перебувають у межах Речі Посполитої, належало негайно облишити свою социніянську єресь і негайно ж перехреститися у віру ортодоксів-схизматиків — єдино правильну, нічим стороннім не затьмарену… І все це заради того, щоб влитися у козацькі лави, як вчинив він — теперішній генеральний писар Юрій Немирич!..
Читати цю відозву Андрієві було анітрохи не легше, ніж християнському прозеліту давньоримської епохи виходити на арену цирку, де на нього чекали голодні леви. Втім, онук самого Фаусто Паоло Соцціні примусив себе прочитати написане слово за словом, від початку й до кінця. Лише після того взявся за друге послання — цілковито протилежне першому.
Цей лист написала пані Ельжбета — дружина того самого хвалькуватого самовпевненого бовдура, який склав щойно прочитану відозву. Дружина Юрія Немирича, котрий вільно чи мимовільно, але вкрай жорстоко образив як усе социніянство, так і його мудрого смиренного засновника, і навіть товариша своєї юності. Коротше — всіх, кого тільки міг!..
З рядків цього схвильованого листа випливало, що про відозву до социніян пані Ельжбеті все добре відомо. І настільки нерозумний, невиважений, необачний крок чоловіка її відверто налякав. Ясна річ, пані Ельжбета дуже зраділа тій обставині, що ясновельможний гетьман Виговський повернув їхній родині цілу низку маєтків — але чи вартувала отака «шкурка» настільки дорогої «вичинки»?! Адже заклики, адресовані колишнім одновірцям щодо переходу у віру схизматиків, не могли спричинити нічого, окрім холодного відчуження у кращому разі. Тоді як у гіршому — на все сімейство Немиричів чекала відкрита ненависть.
Невже Юрій не розумів цього, складаючи свою дурнувату відозву?! Бо покинути знесиленого невдачами польського короля Яна Казимира, щоб перебігти на службу до Карла Густава Шведського — це одне. Так багато хто вчинив і підстави для цього мав: адже його королівська величність не зміг вберегти вірних своїх васалів спочатку від козацьких шабель, а тепер — від Шведського потопу. За таке королю-невдасі варто «віддячити» переходом на бік іншого правителя.
Натомість зміна релігії — це геть інше!!! Тепер родичі, друзі, знайомі, сусіди — всі відвернуться від вірян-відступників! Тому пані Ельжбета і насмілилася звернутись до пана Андрія Вишоватого, як до давнього, ще з часів юності приятеля свого чоловіка. Звернулася з єдиним проханням: зробити що завгодно і як завгодно… благати, тиснути, вмовляти, лаяти!.. Тільки б сталося диво! Тільки би пан Андрій намовив її чоловіка розкаятися і повернути все, як було раніше! Відкликати назад свою кляту відозву!.. Пояснити всім і кожному, що це — жахлива помилка!.. А ще краще — підробка. Справді, міг же хтось відозву підробити й від імені генерального писаря Юрія Немирича розповсюдити?! Звісно, що міг…
Отже, пані Ельжбета благала пана Анджея зробити все можливе й неможливе, аби тільки люди забули про це прикре непорозуміння — відозву. Благала, як тільки могла благати жінка, доведена до повного розпачу. Закликала пожаліти як не самого приятеля своєї юності, то бодай його нещасну родину. Відверто зізнавалася, що у цій скруті покладатися їй, нещасній, можна тільки на пана Анджея…
Пальці затремтіли, лист упав йому на коліна. Шляхетна пані Ельжбета сподівається на його допомогу — але що він може вдіяти?! Написати Немиричу?.. Саме так він вчинив минулого разу — майже три роки тому, коли цей, з дозволу сказати, сподвижник короля Карла Густава надумав розсилати до социніян листи із закликами переходити на бік шведів. Причому тоді ним усе було сказано гранично чітко і зрозуміло: більше ніколи не пиши ніяких подібних листів іншим, бо в кожному з них міститься гірка краплина блекоти з келиха, призначеного особисто тобі.
Минуло всього лише три роки, й Немирич знов узявся за старе — за написання відозв. Тільки якщо минулого разу йшлося про зміну сюзерена, то тепер — про зраду шляхетно-виваженому вченню Фаусто Паоло Соцціні. Й залагодити справу пропонується нікому іншому, як особисто онукові засновника социніянського вчення. Хоча тепер…
Так, якщо чесно, тепер Андрій не хотів нічого й нікому доводити. Зовсім нічого! Ще три роки тому він відчув, що більше не може вважати Юрія Немирича своїм товаришем. Усе, що в юнацькі літа було — усе в небуття загуло. Вже тоді, на початку Шведського потопу замість товариша юності лишилась тільки зчужіла людина, генерал шведської кавалерії.
Хоча, попри упередженість, минулого разу Вишоватий взяв до уваги жахливу трагедію, яка спіткала родину Немиричів — загибель їхнього старшого сина Томаса. Він подумав, що це могло затьмарити розум нещасного батька, отож Юрій і утнув дурість. Якщо написати йому листа з роз’ясненнями, він отямиться…