Фатальна помилка - Страница 65

Сказавши це, Немирич замовк і запитально подивився на Виговського.

— Кажи все, що думаєш, — дозволив той, заздалегідь відчуваючи, куди хилить співбесідник. Передчуття не зрадило гетьмана:

— Два Богданові шуряки. Кожен з них рівною мірою може претендувати на гетьманську булаву. Але саме тому жоден з них її не може отримати, бо це буде кревна образа конкурентові. Тому тільки Юрій Хмельниченко.

Виговський промовчав, але саме це мовчання було красномовнішим за будь-які слова. Й Немирич продовжив:

— Отже, ти при владі тимчасово, доки булава не перейде Хмельниченкові. А мені погоджуватись на посаду генерального писаря тимчасово — це було би з мого боку…

— Хай так. Але у цьому розумінні тимчасовість — це кілька років. Навіть за такий час багато корисного зробити можна.

— Маєш рацію, ясновельможний. Тим паче, перед смертю сам Богдан Хмельницький просив мене допомогти новообраному гетьманові, ким би він не був.

— Просив?! Особисто Богдан?..

— Ти ж знаєш, ясновельможний, що буквально за кілька днів до смерті покійний гетьман виказав мені честь, допустивши до своєї персони.

— Звісно. Про це тоді весь Чигирин говорив. Мовляв, як це так: Немирич — перебіжчик, кілька років тому воював із нами, потім до шведів переметнувся, потім вже до нас. І тут сам Хмельницький йому таку честь робить, прийнявши особисто!..

– І Пушкар про це у кляузі пише, — Немирич мотнув підборіддям на стос паперів, куди повернулись обидві «цидулки» зі скаргами. — А тому, ясновельможний, скажу тобі от що: покійний гетьман Хмельницький насправді виказав мені велику честь, я це розумію. Отож якщо він попросив потім про послугу, то я її виконаю. Із задоволенням допоможу новому гетьманові керувати, доки не підросте істинний спадкоємець свого батька — Юрій Хмельницький. А тому послухай, що пораджу тобі. Дослухатись чи ні — справа твоя, але я раджу…

І присунувшись до Виговського якомога ближче, полковник мовив тихо, майже пошепки:

— Накажи військам, що перебувають під твоєю рукою, перекрити усі шляхи між Полтавщиною й Запоріжжям! Чим швидше зробиш це, тим краще. Отакою є моя порада.

— Ти-и-и… Ти добре подумав, перш ніж радити мені подібні речі?

Гетьман прикипів очима до співбесідника, розраховуючи побачити в його очах бодай найменший відблиск нещирості. Проте обличчя Немирича лишилося незворушним, коли він підтвердив:

— Так, звісно, я дуже-дуже добре все обмізкував, перш ніж радити тобі відрізати Запоріжжя від Полтавщини.

«Або він справді незрівнянний лицедій, або… дійсно гідний того, щоб стати генеральним писарем», — подумав Виговський, відвертаючись. Сказати, що відповідь Немирича вразила його — це не сказати нічого! Бо майже вся козацька старшина, з якою він сьогодні спілкувався, радила замиритися, насамперед, з Мартином Пушкарем, у другу чергу — з Яковом Барабашем. Бо посадити під арешт Януша Клишенка — це одне, натомість із самим кошовим отаманом Запорозької Січі належало поводитися дуже обережно й виважено.

А стосовно Мартина Пушкаря що казали!.. Аякже: досвідчений сивочолий командир, який стільки славетних перемог одержав й у стількох битвах брав участь, якого сам Хмельницький глибоко шанував. Тож інших варіантів дій просто не могло бути — тільки повне замирення і виконання всіх вимог полковника Пушкаря, які б він не висував. Якщо навіть старий вимагатиме, аби гетьман Виговський принизився — наприклад, на колінах попросив би у нього, Пушкаря, вибачення за припущені помилки… Що ж, Мартин Пушкар — людина настільки поважна, що навіть самому гетьманові перед ним на коліна стати — не ганьба!

Один лише Григорій Гуляницький запропонував інше: при всій повазі до сивочолого ветерана, на його думку, Іван Виговський не мусив сліпо приставати на всі його умови. Бо полтавський полковник — це всього лише полтавський полковник, а от гетьман — це повелитель усієї Гетьманщини, яка більша і від Полтавщини, і від Запоріжжя. Й якщо гетьманом обрали не Мартина Пушкаря, але Івана Виговського, перший мусить схилятися перед другим, а не навпаки. Бо інакше не буває. Й ніякі інші міркування, на кшталт поважного віку чи минулих заслуг, непокору полтавського полковника не виправдовують і виправдати не можуть.

Що ж до Барабаша, то його у разі потреби можна заарештувати так само, як і Клишенка. Бо нині Запорозька Січ вже далеко не та, якою була з десяток років тому. Тепер на Січі назбиралося до біса немуштрованих селюків, які покозачилися буквально в останній рік, може, навіть в останні місяці. Що таке Хмельниччина, вони знають лише з переказів старших, більш досвідчених товаришів. Епізодична участь у кількох останніх військових сутичках дала їм привід іменувати самих себе «справжніми козаками», хоча до «лицарів степу» їм ще рости й рости.

Отакий набрід і складав переважну частину куренів теперішньої Запорозької Січі. Отакими, з дозволу сказати, «козаками» командував Яків Барабаш. В жоден реєстр цей набрід ніхто й ніколи не запише. Повертатися додому і знов ставати посполитими ці людці не хочуть, бо встигли насолодитися вільним життям. Після того сіяти гречку, пасти череду та й загалом займатися мирною працею видавалося їм принизливим знущанням з їхнього вже набутого «козацького» стану. Єдине, що могло більш-менш влаштувати цих людей — то промисли: рибальство, полювання, чумакування, бортництво… Але ж промислів на всіх не вистачить…

Якби ж війна… але з ким?! Московське царство — союзник, Річ Посполита знекровлена Швецією, Швеція та Кримське ханство — не союзники, але й не вороги також… Новоспечені «козаки» лише вихвалялися один перед одним вигаданими подвигами, байдикували та чекали на якісь зміни. Й зовсім недарма… ой, недарма Григорій Гуляницький радив у разі потреби поводитися з ними суворо.