Фатальна помилка - Страница 64

К оглавлению

— До речі!..

Виговський склав папери акуратним стосом таким чином, щоб написаного у них не можна було прочитати, й запросив:

— Можливо, розмова наша затягнеться, тому ходи-но сюди, сідай проти мене за стіл, поговоримо.

— Дякую, ясновельможний!

Немирич присів навпроти Виговського.

— То що, пане гетьмане, просиш мене вгадати, хто написав ці кляузи до московського царя?

— Так, будь ласка!

— Що ж, якщо скарга не одна, якщо їх декілька, то… — полковник зробив невеличку паузу й мовив: — То писали, як мінімум, двоє.

— Можливо.

— Тоді почну з найочевиднішого: найперший, хто міг написати кляузу на тебе московському цареві, — це кошовий отаман Запорозької Січі Яків Барабаш.

— Ти певен?

— Звісно!

— А чому?

— Це доволі просто. Коли тебе обрали гетьманом на Корсунській раді, то я не бачив там депутації від Запорозької Січі. Як ніхто, зрештою, не бачив жодної депутації низового козацтва… Отже, запорожців на виборах не було, та й сама рада була виключно старшинською. Певна річ, тепер запорожці писатимуть на тебе кляузи московському цареві — бо голота не обирала тебе гетьманом. От хочеться їм мати гетьмана, обраного не тільки старшиною, але й голотою також — що тут поробиш?! Звісно, я можу помилятися…

Немирич трохи помовчав, збираючися з думками, потім запитав:

— Так, я можу помилятись, але коли Богдан Хмельницький тільки починав свою війну, то тривалий час переховувався на Запоріжжі й саме звідти розпочав свій тріумфальний шлях, вірно?

— Ти не помилився, — підтвердив Виговський.

— От бачиш! — полковник полегшено зітхнув. — Отже, як не крути, проте ніхто інший, як Запорозький кіш висунув на гетьманування самого Богдана Хмельницького! А вже той започаткував козацьку державу. На вибори ж наступника ні запорожців, ані депутації від низового козацтва навіть не запросили. Природно, Січ відтепер ображена.

— Але навіщо кляузи цареві писати?! Чому б не діяти відкрито, за допомогою рушниць і шабель?! Бо кляузи…

Виговський презирливо скривився, перш ніж закінчити думку:

— Кляузи — якось воно не по-козацьки.

— Януш Клишенко спробував діяти відкрито, шаблею й рушницею — і що з того вийшло?..

— Твоя правда.

— Отже, я вгадав?

Виговський обережно (так, щоб гість не побачив змісту решти паперів) витягнув зі стосу кляузу, написану новим кошовим отаманом, і віддав її Немиричу:

— Так, новий кошовий Яків Барабаш вирішив діяти спочатку хитрістю, а вже потім силою. Тому й відправив цареві оцю цидулку. Читай.

Поки полковник вчитувався у написане, гетьман уважно придивлявся до його обличчя: вираз власної гідності на ньому зберігався, тоді як емоції майже не відбивалися. «Він уміє володіти собою, це добре», — вирішив нарешті Виговський.

— Отже, я не помилився, — мовив Немирич, повертаючи листа гетьманові.

— Щодо першої цидулки, то вгадав повністю. Але водночас так і не сказав, хто міг би написати другу.

— То їх все ж таки дві, не більше? — негайно зреагував Немирич. Виговський здригнувся, та виправляти помилку було занадто пізно, лишалося підтвердити:

— Так, зі скаргами на мене до царя Олексія Михайловича звернулися двоє наших… принаймні поки що двоє. Хто ж другий?

— Дай-но подумати, ясновельможний…

Немирич помовчав і додав, трохи затинаючись:

— Можна припустити, що, окрім Якова Барабаша, московському цареві на твою буцімто незаконну владу поскаржився… полтавський полковник Мартин Пушкар, вірно?..

Замість відповіді Виговський знов покопався у стосі паперів і простягнув співбесідникові другу кляузу. Немирич так само мовчки вивчив її, повернув назад гетьманові й мовив розважливо:

— Ну гаразд, тепер я знаю зміст цих двох листів. Що далі? Навіщо ти, ясновельможний, дозволив мені прочитати це все?

— Щоб ти порадив, як мені повестися у цій ситуації.

— Я не гетьман. Я всього лише полковник…

— Якщо мене влаштує твоя відповідь, ти станеш більше ніж полковником.

— Навіть так?..

Їхні погляди схрестилися, й дивлячись співбесідникові невідривно в очі, Виговський повільно мовив:

— Ти ж знаєш… і всі знають, що на чолі генеральної військової канцелярії досі немає генерального писаря.

— Генеральним писарем?.. Мене?..

— А чом би, справді, й ні?

— Велика честь, — Немирич нарешті відвів очі. — Велика честь. Непроста справа.

— Головне, аби ти зголосився допомогти мені у розбудові нашої Гетьманщини. Мені випав жереб продовжити велику й величну справу, започатковану нашим славетним гетьманом Хмельницьким. Маємо довершити те, на що у нього забракло сил.

— Не ми удвох маємо, а лише поки що ти маєш, ясновельможний.

— Як накажеш розуміти твої слова?!

— Я ще не дав згоди допомагати тобі на посаді генерального писаря.

— А хіба ти відмовишся?

— По-перше, ясновельможний, я ще не порадив тобі, як повестися в нинішній ситуації, — посміхнувся Немирич. — А раптом порада моя не сподобається, тоді про що станемо розмовляти?

Виговському зробилося трохи незручно, бо він і справді занадто поквапився, виказавши потаємні наміри… які, схоже, вже зміцніли в його душі. Щоб якось вийти з неприємної ситуації, гетьман спитав:

— Це по-перше. А що ж по-друге?

— А по-друге… Вибачай, ясновельможний, але справжнім спадкоємцем Богдана Хмельницького може бути тільки одна людина: його син Юрій і більш ніхто. Отже, всі тільки й чекають, коли Юрій Хмельниченко підросте й успадкує батьків титул. А ти є всього лише тимчасовим заступником кревного сина Богдана Хмельницького. Є ще один варіант…