Фатальна помилка - Страница 66

Але своєю рекомендацією Немирич перевершив навіть Гуляницького! Бо порада перерізати вірними гетьману військами геть усі шляхи з Полтавщини на Запоріжжя означала відкритий виступ одразу проти двох сил: і проти загонів полтавського полковника Мартина Пушкаря, і проти Запорозької Січі. Бо всім відомо, що, відчуваючи неабияку взаємну симпатію, Пушкар і Барабаш уклали своєрідну домовленість про постачання Запорозького коша рясними плодами полтавської землі. Стати між ними стіною — це все одно, що оголосити війну і першому, і другому…

— Тебе не влаштовує моя порада, ясновельможний?

Виговський повільно озирнувся на Немирича. Той навіть не збирався кепкувати, вигляд мав дуже серйозний, як і раніше. Отже, таки одне з двох: або неабиякий лицедій — або неймовірно щирий.

— Ти, пане полковнику, пропонуєш протистояння, якщо не відкриту війну, — відповів гетьман якомога спокійніше й чіткіше.

— Так, пропоную. А на війні, як відомо, краще напасти першим. Утім…

Очі Немирича на мить спалахнули іронією, коли він покосився на стос паперів з двома цидулками.

— Але, як не крути, війну цю розпочав не ти, ясновельможний, а вони своїми скаргами на ім’я нашого союзника — московського царя Олексія Михайловича. До речі, ти маєш лише ці кляузи, чи московський цар тобі від свого імені щось іще написав?

— Так, написав, що пересилає мені обидві скарги, — кивнув Виговський. — І додав, що не хоче втручатися у цю справу й загалом бруднитися через участь у ній. Тому тільки мені належить вирішувати, як повестися і з Мартином Пушкарем, і з Яковом Барабашем, зважаючи на їхні скарги.

— Чи можна мені ознайомитися також із царевим посланням?

Гетьман мовчки витягнув зі стосу паперів та передав Немиричу відповідний папір. Полковник вивчив його не менш уважно, ніж кляузи. Та цього разу під час читання його обличчя посумнішало. Вертаючи Виговському листа, він мовив заклопотано:

— Або ти, ясновельможний, не все сказав мені, або сам дещо випустив з уваги.

— Тобто?.. — відверто здивувався гетьман.

— Тобто, його царська величність Олексій Михайлович серед іншого повідомив, що зберігає свою прихильність до Запорозької Січі. Цар пише, що повстанських посланців Михайла Стринжу й Івана Донця у Москві прийняли дуже прихильно. І про все це його величність повідомив кошового отамана Якова Барабаша окремою грамотою. І тобі також написав. Але ж ти, ясновельможний, про це зараз жодним словом не прохопився.

— Ну то й що?

— А те, що наш союзник — цар московський — за твоєю, пане гетьмане, спиною заводить окреме листування із Запорозькою Січчю, приймає її посланців… Здається мені, що дехто розраховує таким чином відколоти Січ від усієї Гетьманщини! Хіба ти не второпав цього, ясновельможний?

«Немиричу, Немиричу… Але ж ти маєш рацію!» — із неабияким здивуванням подумав Виговський, вкотре пробігаючи очима цареве послання, раніше читане-перечитане вже неодноразово. Так, чим далі, тим більше гетьман переконувався, що саме з теперішнього відвідувача вийшов би неперевершений генеральний писар!

— Отже, за таких умов я ще і ще раз пропоную тобі: перекрий усі шляхи між Полтавщиною й Запоріжжям, причому невідкладно.

— Це обернеться відкритим протистоянням не тільки із Мартином Пушкарем, але і з Запорозькою Січчю.

— Це буде не просто протистояння, ясновельможний. Це буде війна.

— Так, можливо…

— Не просто можливо — так буде!

— Тоді це ще гірше.

— Але цієї війни не уникнути, пане гетьмане.

— Ти настільки впевнений у цьому?

— Авжеж.

— Чому?

— А ти війни діадохів згадай, ясновельможний.

— До чого тут діадохи? — здивувався Виговський.

— А до того, що вони два десятки років ділили між собою спадок великого полководця Олександра. Ділили з такою ж несамовитістю, з якою сподвижники Богдана Хмельницького згодом почнуть ділити Гетьманщину.

— Немиричу, ти про що говориш?! Отямся!

Не маючи сил терпіти аж надто зухвале передбачення, Виговський скочив так різко, що випадково скинув стос важливих паперів на підлогу. Кляузи Мартина Пушкаря та Якова Барабаша, відповідь царя Олексія Михайловича, список з царської грамоти, адресованої запорожцям, та деякі інші листи розлетілися на всі боки. Втім, гетьмана це аніскільки не хвилювало. Він обіперся обома руками на стільницю і прикипів очима до Немирича, який продовжував собі спокійненько сидіти, ніби нічого й не сталося. Сидячи, полковник спокійно дивився на Виговського знизу вгору і вів своє:

— Це ти отямся, ясновельможний. Отямся і краще подумай над моїми словами, а не обурюйся бозна-чого.

— Але ж ти стверджуєш…

— Так, я стверджую, що приблизно чотири місяці тому припинило битися серце великого полководця й засновника Гетьманщини. По ньому залишився син — та він недостатньо дорослий, щоб перехопити правління батьківською державою. Але не забувай, що є ще цілий гурт полковників! Кожен з них по-своєму хоробрий і звитяжний, кожен є лицарем. Щоправда, нікого з них не можна і близько прирівняти до спочилого у Бозі гетьмана Хмельницького… А тому тепер ці полковники почнуть з’ясовувати, хто з них є більшим достойником. Власне, судячи з показаних мені кляуз, таке з’ясування вже розпочалося.

— Чи ти збожеволів, Немиричу?! Адже згадані тобою діадохи нікому не скаржилися, вони просто воювали між собою…

— Так було лише тому, що Олександр Македонський загарбав півсвіту, й потреби скаржитися іншим не виникало. Натомість Гетьманщина — це держава козаків, вона менша і від Речі Посполитої, і від Московського царства. Тому наші сучасні діадохи… діадохи Богдана Хмельницького, я би так сказав… Отже, вони шукатимуть і вже шукають, на якого б союзника спертися у своїх міжусобицях. І ти, ясновельможний, ще мусиш неабияк подякувати Московському царю, що він не на їхньому боці, а на твоєму — інакше б не відправив тобі їхніх кляуз.