Фатальна помилка - Страница 63

Хтозна, чому, та Виговський вперто наполягав на своєму: лишіть мене у спокої, відчепіться, панове добродії — призначу я генерального писаря, от тільки не зараз. І зрештою, свого таки домігся. Може, заздалегідь відчував щось?! Можливо, й відчував… У будь-якому разі, дуже добре, що не погодився! Інакше оце все паскудство, що лежить тепер на столі, потрапило б не особисто в руки гетьману, а до генерального писаря. А як би він цим скористався — хтозна…

Непросто на світі жити, ой, як же ж непросто!

Хоча з іншого боку — козацька старшина має рацію: довго обходитись без генерального писаря ніяк не вийде. Бо не може одна й та сама людина керувати і Гетьманщиною в цілому, й генеральною військовою канцелярією, і ще всією дипломатією! Тут щось та й постраждає… як не усе одразу! Тому треба когось-таки призначити генеральним писарем. От тільки питання: кого саме?! Хто у нинішній козацькій старшині, отримавши в руки оці листи, використає їх виключно на користь держави, спільної справи, а не для одержання особистого зиску?!

Що ж, от і придивимось якнайпильніше до кандидатів.

Взяти хоч би того ж Юрія Немирича… Звісно, за інших обставин Виговський розраховував би на таку людину найменше: позбавлений земель магнат, який потайки прагне повернути свої колишні володіння… пристосуванець і подвійний перебіжчик, який зрадив спочатку короля польського, згодом шведського… правовірний аріянин у недалекому минулому… Що іще потрібно, аби вважати таку людину найменш достойним кандидатом у генеральні писарі?!

Але біда у тім, що як за минулі дні, так і нині Виговський вже встиг надивитись досхочу на усіх інших. І дійшов висновку, що випробувань ніхто з них не пройшов. Доводилось тепер перевіряти Немирича…

Перелицьованого шведського генерала.

Вчорашнього социніянина, теперішнього православного християнина.

Багатія, позбавленого маєтності.

От із ким працювати доводиться…

Та що вдієш?

Мусиш!..

— Ти просив мене прийти, ясновельможний?

Виговський підняв очі від паперів і мовчки подивився на прибулого.

— Я до твоїх послуг, ясновельможний пане гетьмане.

От про кого з усіх побачених сьогодні людей не можна було сказати, що він готовий «до послуг» ясновельможному пану гетьману Івану Виговському, то це про полковника Немирича! І його погляд, і вся поза, у якій він завмер біля дверей, виказували гордість і перекірливість. Скидалося на те, що все навпаки. Що це він, Юрій Немирич є милостивим паном, який завітав у гості до якогось там посполитого і тепер поблажливо цідить крізь стиснені зуби: «Я сьогодні в доброму гуморі — то якою незначущою дрібничкою можу тебе, сіромаху, потішити?.. хочеш, ламаного шеляга подарую?..»

І от цього гордовитого, самовпевненого пана — та й у генеральні писарі?! Іване, та ти, либонь, збожеволів! Немирича ж голота ні в якому разі не сприйме, бо він — пихатий гнобитель, який повсякчасно мав справи з ляхами, а не з козаками!

А з іншого боку — як би це сказати делікатно… Що таке голота і де насправді має бути її місце?..

Ну, гаразд, пане Немиричу, якщо вже прийшов сюди, давай-но з’ясуємо, на що ти здатен.

І Виговський спитав прибульця, водночас недбало кивнувши підборіддям на розкидані папери:

— Як гадаєш, що це розкладене переді мною?

— А тут нема чого гадати.

Немирич не те щоб не розгубився — з відповіддю він забарився лише тому, що підшукував малознайоме московитське слівце:

— У них це зветься кляузою — от що воно таке.

Гість зробив всього лише один крок углиб кімнати. Проте гетьман вже зрозумів, про що й як його розпитувати. Тому зробив заперечувальний жест, наказуючи лишатися біля дверей, і повів далі:

— Отже, ти вгадав, що за цидулки там лежать. А чи здогадаєшся, кому вони призначалися?

Губи Немирича презирливо скривились.

— Здогадуюсь, ясновельможний, як же не здогадатися!

– І кому ж?

— Його царській величності Олексію Михайловичу.

— Гм-м-м! — гетьман позирнув спочатку на прибульця, потім на стіл з паперами. Ні, навряд чи він побачив від самого входу, що у розкладених на столі листах написано. Отже, просто здогадався. Або ж…

— А може, ти заздалегідь знав, про що там йдеться?

— Звідки мені про таке знати…

Голос полковника був абсолютно рівним і спокійним.

— Звідки, питаєш?.. Наприклад, інші розповіли. Тебе ж не першого сюди викликали, перед тобою багато хто заходив.

— Це дійсно так, ясновельможний. Але сам подумай: хто і що розповідатиме мені — полковнику Юрію Немиричу?!

На одну-єдину мить в його голосі продзвеніла легка іронія, й Виговський второпав: так, справді, якби навіть йшлося про саме життя Немирича, то й у цьому разі полковникові ніхто не сказав би жодного слова! Бо здебільшого представники старшини його просто не люблять, меншість — зневажає… а є й такі, хто відверто ненавидить.

До речі, один з листів (або «цідулок», як презирливо назвав їх Виговський) свідчив саме про це: Немирич має серед козацької старшини відвертих ненависників. З цієї точки зору зробити його генеральним писарем можна. Це буде навіть дуже вдалий вибір!.. Що ж, продовжимо.

— Ну, гаразд. Отже, ти здогадався, що цидулки ці є скаргами на мене московському цареві?

— Так, ясновельможний.

— А чи можеш ти вгадати також, хто написав їх?

— О-о-о, це вже дещо складніше.

– І все ж таки спробуй, пане полковнику.

— Ну, гаразд.