Фатальна помилка - Страница 62

К оглавлению

62

Юрій вже вкотре за час їньої коротенької бесіди був здивований, проте не давши йому жодної можливості для запитань, Хмельницький продовжив:

— Тиміш загинув… а Юрась… він ще молодий надто. Мені нема кому… передати владу… Я помираю… а Юрасю ще… ще трохи підрости… Ти перейшов до нас… до козаків. Ти — наш ворог… учорашній ворог… будеш одним з наших… одним із нас. Ти — Юрій… і мій Юрась… він теж Юрій. Це знаки… суцільні знаки. Тому й кажу… що ти допоможеш. Саме ти, Немиричу!.. Саме ти. Мрійник. Люблю таких. Ти мрієш… ти будуватимеш… своє царство… справедливості. Ти врятуєш… Гетьманщину. Кого б рада… кого б не обрала… хай кого оберуть. Але доки Юрась… доки не підросте… Ти допоможеш… допоможеш тому… тому, кого оберуть… замість мене? Допоможеш чи ні?

Після цих слів Хмельницький нарешті замовк і втупився тьмяними, але на цей раз сповненими благання очима в обличчя гостеві. Й намагаючись говорити якомога спокійніше та твердіше, Немирич відповів:

— Так, допоможу неодмінно. Як же не допомогти?..

— От і добре, — гетьман зітхнув з явним полегшенням. — От і добре… що зголосився. Я вірю… вірю, що допоможеш! Я твій трактат… твої роздуми… роздуми про те… як воювати… воювати з московитами… читав їх. Добре мислиш. Дотепно. Вірно.

— Дякую, ясновельможний!

Юрію і справді було приємно, що, перебуваючи вже на смертному одрі, Хмельницький згадав його «Роздуми про війну з московитами» — трактат, написаний і виданий колись у Парижі. Якщо гетьман належним чином оцінив цю працю, то його перехід на бік Гетьманщини справді не є випадковістю. Це таки вищі сили розпорядилися, безсумнівно!

Між тим хворий повів далі:

— У нас… станеш у нас… полковником станеш. Козацьким. Ти ким був… у шведів?

— Генералом кавалерії. А тоді, під Зборовом — полковником посполитого рушіння.

— Ну, генералів… генералів у нас немає… але полковником… так, станеш. Згоден?

— Звісно.

— Це добре. І ще віру… віру православну… віру нашу приймеш?

– І віру прийму, ясна річ, — кивнув Юрій та додав: — Це моя бабуся першою у социніянство перейшла, хоча дід Андрій до самої смерті православним лишався. От з бабусі все й розпочалося, а до неї всі мої предки православними були. Або, як кажуть поляки — схизматиками.

— Ну що ж… тоді з поверненням… з поверненням у наші… у наші лави… полковнику Немиричу!.. схизматику… такий же, як ми. Як усі ми… народ козацький…


Зовсім невдовзі Юрій Немирич прийняв православне хрещення і разом з тим — чин козацького полковника. Так завершилися його блукання поміж Річчю Посполитою, Швецією та Гетьманщиною: для побудови земного царства справедливості він остаточно зупинив вибір на останній.


Зовсім невдовзі — 6 липня (27 червня за старим стилем) 1657 року у Чигирині помер гетьман Богдан Хмельницький. Але святе місце довго не порожніє: 21 жовтня 1657 року на старшинській Корсунській раді новим гетьманом України було обрано генерального писаря (відтоді вже колишнього) Івана Виговського — досвідченого політика, вмілого адміністратора й дипломата, хороброго і талановитого воєначальника. Завершилась одна епоха, розпочалася інша… Хоча ніхто про це ще достеменно не знав — хіба лише здогадувався.

Частина ІІІ
Заповіт засновника

Глава 12
Богданові діадохи

Особисті покої гетьмана Івана Виговського, Чигирин, початок листопада 1657 року

— Кого тепер покликати накажете, ясновельможний?

Виговський відірвався від споглядання рівної білої стіни навпроти себе, повільно повернув голову праворуч і оглянув старого козака, який завмер біля дверей, чекаючи на його вказівку. Ач, як прикипів очима до гетьмана: так і дивиться, так і дивиться…

Втім, хоча поза його поштива, проте у погляді жодного сліду тієї поштивості немає! Так, очі ніколи не брешуть, в очах же у того козака саме лише роздратування. Мовляв, давай-но, телепню, думай швидше — бо навіщо сидиш і мене біля дверей на ногах тримаєш?!

— Немирич нехай прийде до мене.

— Слухаюсь, ясновельможний!

— Негайно.

— Звісно, що так, пане гетьмане! Ніхто баритися не стане.

— Ну що ж, тоді чекаю.

— Так, ясновельможний!

Останній погляд на нього — і козак зник за дверима.

Ні-і-і, коли живий був Хмельницький, на нього ніхто так не дивився! Бо просто… Просто не насмілився б ніхто подивитись спідлоба, як той сич, на покійного гетьмана… на істинного проводиря й володаря Гетьманщини. А на нього — насмілюються. Ще й як насмілюються!.. І найголовніше, що очі виказують всіх. Так, усіх поголовно — від пересічних козарлюг до гонорових полковників, від безрідних челядників до шляхтичів. В усіх очах одне запитання: «У нього виходило все, що могло… ба навіть не могло вийти! А от чи вийде в тебе?! Чи ти спроможешся?..»

І так щодня, щогодини.

Навіть щохвилини.

А між тим треба діяти. Причому діяти рішуче, невідкладно, інакше…

Виговський розвернувся, широким кроком підійшов до столу і вкотре вже заходився вивчати розкидані на ньому папери. Одначе, наскільки мудро він вчинив, не погодившись на негайне призначення нового генерального писаря одразу на Корсунській раді! Не погодився, хоч як його просили: мовляв, тебе, генерального писаря, гетьманом обрали — як же ти обійдешся без такого потрібного помічника?! А хто твоєю генеральною військовою канцелярією керуватиме, хто всю дипломатію в міцній руці триматиме?! Ні-ні, ясновельможний, не роби дурниць — давай одразу ж, негайно вирішуй це питання! Інакше не можна, ніяк не можна…

62