Фатальна помилка - Страница 61

— Але ж хто насмілився зробити таке?!

Немирича аж пересмикнуло. Якщо ці слова не є наслідком марень розуму, затьмареного хворобою… Якщо це таки правда?..

Господи!!! Боже всемогутній!!! І щоб таке коїлося у верхівці Гетьманщини, у середовищі старшини?! Невже Хмельницький натякає, що хтось із його наближених підніс йому отрути… Хіба ж у такому разі можна вважати цю державу ідеальною землею, на якій варто розбудовувати царство справедливості?!

З іншого боку, якщо не тут, то де ж іще шукати здорову й чисту територію, що не заплямована гріхом?.. Знов десь за океаном, у Голландській Бразилії…

— Ти мене… ти не слухаєш.

— Ні-ні, гетьмане, я — сама увага!

Немирич і справді замислився ненадовго, а тому поквапився прогнати найменшу тінь смутку, що затьмарила його мрію про царство справедливості на землі. Так, якщо він все ж допущений на особистий прийом до гетьмана, який скасував усі відвідиня через хворобу — треба насамперед послухати, що скаже гетьман. Все інше — потім.

— Я кажу, що вперше… вперше мене отруїли… ляхи з московитами… вони разом. А вдруге — це хтось… хтось із них… але нарізно. Окремо.

— Тобто?.. — Немирич намагався не демонструвати щирого здивування, хоча у нього це не надто добре виходило. — Я тебе знов не розумію, ясновельможний гетьмане.

— Тобто… першу порцію отрути… мені в горлянку… спершу влили спільно… ляхи з московитами… разом влили… коли уклали… Віленське перемир’я. Не знаю… відомо це тобі… відомо чи ні… але нашу депутацію… наших послів козацьких…

Голос хворого затремтів від напруги, тому Немирич поспішив запевнити його:

— Так, ясновельможний, я чув про це.

Юрій і справді знав, що на вимогу польської сторони до торішніх переговорів у Вільно козацьку депутацію не допустили загалом. А отже, переговори ці пройшли практично за спиною Гетьманщини, без жодної участі з її боку. Відповідно, інтереси молодої козацької держави в домовленостях між Польською Короною і Московським царством були повністю проігноровані.

Чув Немирич також, що Віленське перемир’я настільки обурило Богдана Хмельницького, що він наказав скликати козацьку раду тут, у Чигирині. На самому початку у палкому слові, зверненому до полковників, осавулів і сотників, гетьман звинуватив підлих московитів у зраді їхнього військового союзу та заявив, що підписані внаслідок «безумства» Березневі статті втратили будь-яку чинність. Після чого усі присутні полковники, осавули й сотники наново заприсяглися гетьманові Хмельницькому, що спільно боротимуться за Україну-неньку і тільки за неї!..

Як же про настільки бурхливі події можна було не чути?! Хоча він і перебував тоді у зовсім іншому місці, поруч зі шведським королем Карлом Густавом… проте значення всіх цих подій не можна недооцінювати. Їхня значущість вимагала досконального вивчення.

— Так, це добре… добре, що чув… — гетьман сумно зітхнув. — Це презирство… це гребування нашими… нами… Оце й була перша… перша порція отрути… у серце. У самісіньке серце. Бо я побачив… побачив, що… нікого навколо… нікого немає. Тиміш загинув. Тиміш, синок мій улюблений… Ганнусенька померла… Мотрону повісив… Тиміш повісив, ще коли… коли живим був… Зрадницю Мотрону… мою кохану зрадницю… А теперішня Ганна…

Хворий знов замовк надовго — очевидно, підбирав якісь особливі слова. Проте зрештою зітхнув і мовив просто:

– І після всього… і після того ще й депутацію… козацьку депутацію не пустили… Це ганьба — от що це!.. Отака перша отрута. А друга…

Потьмянілі очі гетьмана на мить блиснули презирством, коли він вимовив:

— Чи ляхи це зробили… чи московити… мені байдуже. Але хтось із них… хтось із їхніх людей… Хтось із ляхів. Або з московитів…

— Хто саме? — спитав похмуро Немирич. Бо здогади здогадами, але чия ж рука піднесла гетьманові смертельне зілля?!

— Байдуже, — повторив Хмельницький. — Ляхи мене ненавидять… сам знаєш, за що. Я тоді під Зборовом… під Зборовом ласий шмат… добрі землі для Гетьманщини!.. для моєї держави!.. урвав…

Сухе уривчасте свистіння вирвалося з горла хворого: хоча й понад силу, але він все ж таки сміявся.

— Так, ти видер у Речі Посполитої ласі землі, — дипломатично кивнув Немирич.

— Не журись… і не ображайся. Якщо ти з нами… якщо до нас прийшов… це тепер і твоя земля. Твоя також.

— Звісно, ясновельможний, погоджуюсь, — ще раз кивнув Юрій. — Але то про поляків. А московити як же?..

— А московити… Вони мене теж ненавидять… Їх дуже образило те… та рада у Чигирині… торік. Після Віленського… примирення. Московити з ляхами… з ляхами злигалися. Козакам у цьому… цьому союзі… Козакам немає місця. А тому…

Хмельницький трохи здійняв перед собою тремтячу від напруження, послаблену хворобою десницю, махнув запрошувально долонею й попросив:

— Нахились до мене… Сядь на ліжко… поруч сідай … слухай уважно.

І тільки коли Немирич присів поруч та ще й нахилився, зашепотів йому у самісіньке вухо:

— От що скажу тобі… Я помираю… помру невдовзі… зовсім незабаром. Мені вже недовго… Ганнусенька моя… і кохана зрадниця Мотрона… кличуть обидві…

Немирич аж відсахнувся від несподіванки. Подумав, що у подиху гетьмана відчувається якийсь неприємний кислий запах — можливо, його і справді отруїли?! Та слабкі гетьманові пальці вхопили його за лікоть, і хворий заговорив далі:

— Стривай, я не про те… Я про те, що я… що помру невдовзі. А ти прийшов до нас… до козаків. Ми були ворогами… під Зборовом. Але ти прийшов… все ж таки прийшов… зараз. Це знак. Вищий знак!.. Я у знаки вірю. Ти прийшов… це недарма. Отже… врятуй Гетьманщину. Врятуй, Немиричу!..