Фатальна помилка - Страница 60

— А як щодо справедливості?..

– І справедливості від шведів з їхнім королем не дочекаєшся так само, як і від вишуканого польського панства. Король їхній Карл Густав насправді лише обіцянками на всі боки розкидається, але виконання тих обіцянок постійно відкладається.

– І тоді ти вирішив…

– І я вирішив, що збудувати царство справедливості можна спробувати у межах Гетьманщини, — Немирич посміхнувся власним думкам, таким простим і зрозумілим зараз, як ніколи раніше. — Можна хоча б тому, що вже саме по собі існування Гетьманщини я вважаю дивом. Мені це не треба доводити, я воював проти козацького війська й можу заприсягтися: ваші перемоги — це щось незбагненне! Інакше як дивом не назвеш і те, що від козацької руки здригнулася могутня Річ Посполита. Адже спочатку постав ти, ясновельможний гетьмане, а вже потім шведське військо долинуло сюди всеохоплюючим Потопом.

— Цікаві роздуми, — зітхнув хворий. — А чи знаєш ти… чи тобі відомо… що й я… що також боровся… за справедливість? Повсякчасно…

— Я…

Але під пильним поглядом хворого Немирич розгублено замовк, бо не знав, як реагувати на його слова. Невже правда?! Хоча… навіщо Хмельницькому брехати?! У нинішньому стані кажуть правду.

— Бачу, ти не знав, — хворий знов запосміхався. — Але це так… так і є… Колись Даніель… Чаплинський… Чигиринський підстароста… мерзотник той… коли на Суботів налетів… Тимоша мого… синочка побив… і моя люба Ганнуся… від усього того… від горя померла… Я також намагався… шукати правди…

— Чув про ту історію, — Юрій наважився перервати хворого гетьмана, оскільки побачив, що він знов починає захлинатися повітрям. — Ти звернувся тоді зі скаргою до його королівської величності Владислава, він же сказав у відповідь: хіба не має козак шаблі, щоб захищатися — і чом тоді сам король повинен розв’язувати дріб’язкові непорозуміння між окремими шляхтичами?..

— Десь так, — кивнув хворий і заплющив очі, поринувши у спогади.

— Все це із неприхованим задоволенням переповідає кожен охочий, кого тільки не спитаю. Що тобі сказати на це, ясновельможний гетьмане… Я розумію, чому ти витягнув з піхов шаблю й пішов воювати за ту справедливість, якої не міг тобі забезпечити король. І можеш мені повірити, що я також довго обмірковував усе це.

– І що ж… що ти надумав?..

— Нарешті мені стало очевидно, що Бог зробив тебе, ясновельможний, вказівним пальцем на своїй справедливій десниці.

— Ти справді так вважаєш?

Очі гетьмана тепер були широко відкриті, він дивився на Немирича настільки пильно, немовби намагався зазирнути просто на самісіньке дно душі відвідувача.

— Я і справді так вважаю. Без волі Божої козацьке повстання не розкололо би самих основ Речі Посполитої. Без волі Божої не народилась би Гетьманщина. А отже, найшвидше, і царство справедливості народиться саме тут, у нинішніх козацьких землях!

— Тому ти…

— Тому я й полишив шведського короля, який тільки обіцяє, але дивиться на навколишній світ зневажливо й нічого не робить. Тому більш ніколи не повернусь до поляків, бо сама земля Речі Посполитої уражена численними гріхами, від яких потерпає. Ні, гетьмане, царство справедливості має постати на чистих землях, де живуть чисті помислами люди, яким Бог дарує перемогу за перемогою! Тому тепер я і прийшов до козаків. Це мій вибір. Сподіваюсь, нарешті мені вдасться втілити бодай цю мрію. Після загибелі мого старшенького синочка я вже не розраховую на особисте щастя. Але царство Божої справедливості — воно ж не для мене особисто, це для людей!.. То, можливо, бодай під завісу власного життя я нарешті побачу, яке ж воно — торжество волі Божої?!

Після цих слів Немирич мовчки прикипів поглядом до обличчя гетьмана. І чим довше вдивлявся в його потьмянілі очі, тим більша непевність огортала його. Поступово Юрій навіть захвилювався: а раптом хворий… не повірить йому?! Адже, якщо бути чесним, всі його роздуми про царство істини і Божу волю звучать надто пафосно. А якщо гетьман раптом вирішить, що він говорить не від щирого серця?! Тоді…

Проте в ту саму мить, коли Немирич збирався щось додатково пояснювати, якось виправдовуватися, вкрите рясним потом чоло хворого розгладилося, куточки губ під пишними козацькими вусами піднялися, і Хмельницький прошепотів одне-єдине слово:

— Мрійник.

— Що ти сказав, гетьмане? — перепитав відвідувач і додав про всяк випадок: — Вибач, ясновельможний, я не дочув…

— Ти мрійник, — повторив Хмельницький вже голосніше. — Рідкісна людина. Не надто багато… небагато у світі таких… таких, як ти. Але ще менше мрійників… ще менше тих… яким судилося побачити… побачити втілення своїх… втілення мрій у життя. Я таки дожив… я побачив… як народилася омріяна… моя омріяна Гетьманщина… Зовсім трішечки… та навіть за це… за це вдячний Богові… Шкода, не дано мені… не дано бачити… що з нею… що надалі… з Гетьманщиною станеться…

— Чому?!

Немирич був здивований настільки щиро, що навіть не думав приховувати свого здивування.

— Ну, ти ж бачиш… Бачиш, в якому… в якому стані…

— Ти захворів, ясновельможний гетьмане, тільки й усього. Одужаєш і забудеш про дні, коли неміч…

— Я не захворів. Мене отруїли… Причому отруїли… двічі.

— Тобто?..

Від здивування Юрій аж очі вирячив. Як це — «отруїли двічі»?! Що воно означає?! І чи може говорити таке людина при…

— Я при здоровому глузді… Якщо ти щось подумав… Мені просто важко… важко дихати… Отрута. А так я… при здоровому… Я все тямлю.