Фатальна помилка - Страница 51

Душу Немирича терзав нестерпний біль. Під суворою зовнішністю полковника насправді ховалося любляче трепетне серце. І тепер, сидячи біля скорботної домовини, Юрій картав і звинувачував себе у смерті любого синочка. Він відмовлявся зрозуміти, як же сталося, що його Томасик, на якого батько покладав величезні сподівання, отак раптово, безглуздо віддав Богові душу?! Чому Всевишній не врятував його любого синочка, чом не зупинив, не утримав від необдуманого кроку?!

Чому влаштував усі справи в розколотому, розореному королівстві Польському таким чином, щоб у критичну мить поруч з юнаком не було мудрого батька?..

А може, зовсім не Господь у цьому винен, а… люди?..

Може, винна социніянська громада міста Кисилина?!

Або недолугі викладачі тутешньої социніянської школи…

Пан ректор, який пішов у гості до війта замість того, щоб бути з дітьми…

Пан війт, який запросив у гості ректора…

Він же приділяв їм усім стільки уваги!.. Обстоював їхні інтереси у сеймі!.. Щедрою рукою сипав гроші!.. А земля, виділена під цю кляту школу?..

І ці телепні не зуміли пригледіти за любим його синочком…

Томасику, Томасику, маленький мій, як же так сталося?! Ти ж зростав таким талановитим, таким розумним і успішним!.. Якби твоя душа не неслася зараз вищими сферами назустріч Господові — та ми би з тобою, коли б ти виріс…Ми б таке…

Але тепер не виростеш. Томасику, Томасику, як же так сталося?! Звісно, Ельжбета вагітна. Не можна виключати, що вона народить ще одного сина.

Іншого синочка…

Маленька донечка Барбара в них є, вона зараз вдома зі служницями. А раптом народиться ще одна донька? Чи все ж таки син…

Так, виключати не можна ні одного, ані іншого, але…

Але в будь-якому разі, хто ж замінить у зраненому батьківському серці тебе, любий мій Томасику?! Ніхто не замінить, ніхто й ніколи! Тебе — ніхто. Господь дав старозаповітному Йовові інших дітей замість тих, яких забрав під час випробувань. Біблійний Йов зрештою змирився з цим і був щасливим. Чи все ж таки не змирився, все ж таки нарікав у глибині душі?! Як же тут змиришся, якщо дитина, яку зараз носить під серцем Ельжбета, — то буде інша дитина?! Й невідомо ще, хлопчик народиться чи дівчинка…

А Томасик?! Хто ж тебе замінить, синочку…

Знов і знов Немирич то картав себе, то задавався одними й тими ж запитаннями, сидячи поруч зі скорботною труною.

І не знаходив жодної прийнятної відповіді…

Варшава, столиця Королівства Польського, кінець вересня 1649 року

— Отже, Немиричу, вибачай, але нічим тобі допомогти я не в силах.

— Ваша величносте!..

– І не проси навіть.

Голос Яна Казимира був сповнений твердої рішучості:

— Знаю про твою відданість не тільки вірі твоїй та общині социніянській, але й Короні Польській. Знаю і враховую це. Пам’ятаю також і про те, яку неоціненну допомогу надав ти особисто мені в критичну мить, коли у перший день битви під Зборовим кляті бунтівники налетіли на табір, який ми так і не встигли розбити на правобережжі Стрипи. Подібні речі негоже забувати будь-якому шляхетному пану, тим паче королю…

І тим не менш, я не можу піти назустріч навіть тобі, який особисто допоміг мені урятувати ситуацію. Не можу звинуватити людей у неіснуючих гріхах, бо винними їх не вважаю ні в чому… Отаке моє слово.

Немирич похнюпився, король же заговорив дещо м’якше:

— Всі ми знаємо, наскільки величезне горе спіткало тебе і всю твою родину. Смерть неповнолітнього сина, батькового спадкоємця — це жахливий удар, згоден. Проте навіть скуштувавши такий величезний келих гіркоти, ти мусиш змиритися з ситуацією й поховати в глибинах власної душі всю оту гіркоту, що приготувала тобі лиха доля! А щоб нести свій розпач іншим людям, навмисно чинити їм неприємності й усілякі капості?.. Ні-ні, про це навіть не думай! І моєї підтримки у таких намаганнях ти не дістанеш. Можеш навіть не розраховувати, все це даремно.

Вони побесідували ще приблизно чверть години, доки Юрій не зрозумів остаточно: його королівська величність не жартує, всі його потуги домогтися справедливості даремні!

Ледь-ледь минуло два тижні після жахливої й безглуздої загибелі Томаса, як «чесні любельські месники» навідалися до Кисилина знов. Проте цього разу вони нічого не громили, не трощили, ані бешкетували. По-перше, цього разу «чесних месників» було як не удвічі, то, можливо, утричі більше, ніж на початку вересня. По-друге, тепер вони всім гуртом пішли прямо до війта й поставили просту вимогу: якщо социніяни не хочуть добровільно полишити межі Кисилина — нехай пан війт усією своєю владою вижене їх геть, таким чином виконавши волю, чітко й недвозначно висловлену Любельським трибуналом. Інакше нехай начувається…

Війту не лишалось нічого іншого, як тільки звернутися до социніян: мовляв, такі справи, що мусите полишити одне з двох: або свою єресь аріянську — або Кисилин. Після того брати социніяни (включно з ректором кисилинської школи, якого ще два тижні тому війт запрошував у гості) були змушені сформувати депутацію до Юрія Немирича і благати його про заступництво перед вищою владою.

Хоча прохання виходило з вуст людей, які щойно не вберегли від загибелі Томаса, а тим паче, що пан полковник разом із сім’єю перебував у жалобі, він змушений був погодитися. Бо вигнання з міста обернулось би трагедією для десятків, якщо не сотень сімейств. До того ж досі у Речі Посполитій социніян намагалися придушити, але ж зовсім потроху… Навіть рішення Любельського трибуналу он скільки часу не виконувалось! Що ж змінилося тепер, наскільки реальною є загроза?.. І чому зараз?! Адже социніяни пліч-о-пліч з католиками боролися проти козацького бунту! І от мають…