Фатальна помилка - Страница 50

Тому першу половину дня, якщо не враховувати простецького легкого сніданку (як і досі, їжа не лізла в перетиснуту нервовим спазмом горлянку), Юрій провів у компанії брата Стефана. Вони не обмінялися й десятком слів, прекрасно розуміючи почуття один одного. А після обіду до кисилинської школи нарешті дісталася Ельжбета: через вагітність вона мусила їхати в закритому екіпажі якомога повільніше, щоб її не заколисало і не розтрусило у дорозі. Решту дня Немиричу довелося втішати дружину. Хоча, відверто кажучи, зараз він і сам потребував неабиякої підтримки.

— Юрію, за що це нам?.. За що?! — якомога тихіше, але все ж таки доволі чутно схлипувала нещасна матір час від часу.

— Не знаю, серденько моє, не знаю, — відповідав Юрій. — Якби ж то простій смертній людині насправді пізнати волю Божу!..

Пан ректор намагався не з’являтися у своєму домі, якщо ж і заходив, то робився більш непомітним, ніж його власна тінь. Адже відчував перед Немиричем неабияку провину за все, що сталося з його сином.

Справді, поважний пан полковник стільки всього робив для процвітання як социніянської общини Кисилина, так і безпосередньо школи, що жодними словами не описати! І що ж виходить?! Він довірив виховання свого найстаршого нащадка, любого свого Томасика вчителям цієї школи і безпосередньо йому, ректорові, — а вони не угледіли, не вберегли!.. Тож юнак і влетів у халепу…

Якби ж того фатального ранку пан ректор не відправився у гості до війта, а залишився разом з учнями!.. Можливо, все було б інакше? Можливо, він би заспокоїв усіх і не дозволив би Томасові йти з галявини на березі Стоходу, щоб дістатися до дядька Стефана. Адже «чесні любельські месники» не хотіли вчиняти їм шкоду, вони збиралися хіба що настрахати ненависних социніян…

Отже, Томас не випросив би у селянина булану кобилку без сідла і вуздечки, не впав би і не звернув би в’язи. А тепер…

А тепер пан ректор у власному домі намагався перетворитись на подобу власної тіні. А над скаліченим юнаком чаклував лікар зі своїм учнем.

* * *

Наступна ніч минула спокійно. Але ближче до ранку пульс хворого стрімко впав, що дуже занепокоїло ескулапа: все ж таки агонія тривала третій день поспіль…

Вислухавши це, пані Ельжбета несподівано спокійним, навіть холодним тоном попросила допустити її до сина, а також по можливості й інших родичів. Нещасній матері не змогли відмовити у цьому проханні.

Тож коли на ранок хворий прийшов до тями, вона сиділа біля скорботного ліжка й лише час від часу беззвучно здригалася, щосили подавляючи схлипування, Юрій з братом Стефаном стояли позаду. Томас слабко посміхнувся, з ніжністю подивився на матір, ворухнув пошерхлими губами, намагаючись щось сказати, але у нього довго нічого не виходило. Нарешті через силу вимовив:

— Шкода…

Але чого саме чи чому юнакові «шкода»?! Батько схилився над ним, уважно прислухаючись до шипіння і стогонів, що вилітали крізь зчеплені від болю зуби. Нарешті почув:

— Тату… бережіть ма-а-а…

Після чого юнак знепритомнів. У Ельжбети почалася істерика, і Стефан обережно вивів її з кімнати. Тим не менш, не зважаючи на все, лікар доволі впевненим тоном заявив: якщо княжич Томас доволі спокійно провів минулу ніч — отже, тепер йому набагато краще! Якщо і наступна ніч пройде так само спокійно, то, попри невтішні попередні прогнози, на щось все ж таки можна сподіватися.

— А ти упевнений?! — загрозливим тоном спитав Немирич. На обличчі ескулапа з’явився прикрий вираз, він не відповів нічого, лише мовчки відвернувся і зник за дверима кімнати, де перебував скалічений.

Але ще до обіду стан Томаса погіршився, намацати пульс було майже неможливо, дихання стало ледь помітним.

— Що з моїм сином? — тужливо простогнав Немирич, вислухавши звіт лікаря. — Ти ж обіцяв…

— Це раніше я обіцяв, але тепер змушений…

— Врятуй мого синочка! — скрикнула Ельжбета. — Адже ти можеш, можеш?.. Відповідай нарешті!

— Не знаю, ваш хлопчина і без того надто довго протримався. Три дні — це для такого кепського стану ого-го скільки!.. Якби не його молодість і не сила здорового загартованого організму…

Нещасна матір схопилася за серце і знепритомніла. Служниці винесли її з кімнати, розгублений лікар розвів руками і знов пішов до безнадійного, як усі зрозуміли, пацієнта.

Через кілька годин Томас опритомнів, тоді послали за священиком. Після сповіді всі зібралися разом. Юрій тримав маленьку руку сина у своїх великих долонях. Спочатку юнак був при тямі, але невдовзі почав марити, весь час поривався щось сказати. Батько і дядько щосили стримували сльози, нещасна матір плакала. Не ховаючись.

Під вечір Томас замовк, тільки тихенькі стогони час від часу виривалися з його грудей. Близькі згуртувалися біля ліжка вмираючого ще тісніше. Стогони припинилися тільки опівночі, їх змінили різкі хрипи, дихання юнака стало уривчастим і нерівним, потім взагалі припинилося. У кімнаті запанувало глибоке мовчання: все було скінчено.

Слідом за тим залунали крики й ридання. Стефан вивів вагітну Ельжбету геть із кімнати, Юрій же залишався біля щойно померлого. Перебуваючи в повному розпачі, він вкривав поцілунками його досі ще тепле обличчя і нерухомі руки. Невтішного батька неодноразово намагалися вивести слідом за дружиною, проте він не дозволяв цього зробити. Піддався, тільки коли Стефан повернувся і, схилившись до нього, обійняв за плечі та ласкаво потягнув за собою.

Втім, коли померлого синочка обмили, перевдягнули у чисте і поклали в труну — повернувся й мовчки сидів, не звертаючи увагу на тих, хто час від часу заходив до приміщення.