Фатальна помилка - Страница 52

К оглавлению

52

Втім, звернення особисто до Яна ІІ Казимира виявилось абсолютно пустопорожньою затією. Можливо, розізлившись в душі на братів-социніян за те, що не вберегли Томаса, Юрій обстоював їхню позицію не надто рішучо. А його намагання звинуватити «чесних любельських месників» у перевищенні повноважень лише потішило короля… а може, й роздратувало. Добре, що його величність (завзятий католик, який вирізнявся нетерпимістю до іновірців) бодай приховав справжні свої почуття з поваги до горя, пережитого Немиричем. Але ж результату не було, жодного результату!..

Доводилось вертатися в Кисилин ні з чим. Схоже, якщо по завершенні війни з бунтівними козаками католики взялися за виселення социніянської громади з міста, то цього разу вони таки досягнуть своєї мети.


Юрій Немирич мріяв про своєрідне царство справедливості, яке можна було, на його думку, побудувати на теренах Речі Посполитої. Вірив у це щиро та пристрастно. Брати-социніяни, здавалось, мали би стати основою такого ідеального царства, а першим його оплотом мали б виступити південно-східні землі, що належали шляхті переважно русинського походження.


Проте всі його плани невідомо чому зазнавали краху. Спочатку бунтівні козаки під проводом Богдана Хмельницького забрали саме ці благословенні землі під свою Гетьманщину, а згодом ректор і всі викладачі кисилинської школи не вберегли любого синочка Томасика.


Та що ж це таке?! За що його переслідує зла доля?! А може, зовсім не землі русинської шляхти… а всієї Речі Посполитої мали би перетворитися на ідеальне царство справедливості?! Всі й одразу… Причому… під владою зовсім іншого правителя!..


Отак погляд Юрія Немирича і впав на Швецію, яка буквально через кілька років влаштувала на польських землі Потоп.

Глава 10
На хвилях Потопу

Королівський замок, Варшава, жовтень 1655 року

Чесно кажучи, нині королівський замок являв собою видовище відверто жалюгідне! Немиричу доводилось бувати тут неодноразово, але в мирний час. Відтоді пам’ять зберігала якесь узагальнене уявлення про небачену розкіш, хоча окремі деталі зі спогадів зникли назавжди.

А тепер?! На стінах немає ні величних картин, ані чудових гобеленів. Навіть гардини з вікон позривали! Меблів підозріло мало, а ті, що є — геть розтрощені. Витончені статуетки поламані. Половина шибок у вікнах розбита. Подеколи у стінах і в підлозі зустрічаються величезні проломи. У бібліотеці замість книг повно якогось мотлоху…

Просто на першому поверсі влаштували шпиталь, де розмістилася сила-силенна поранених і хворих. Скрізь тяжкий сморід, гнітюче видовище, часті скрикування та зойки.

Коротше кажучи, куди не кинь оком — скрізь розруха й запустіння.

Жахіття, суцільне жахіття!

«Нічого, нічого, от коли завершиться війна, тоді нарешті лад наведемо! А за реставрацію цього чудового палацу візьмемося насамперед». Так зазвичай відповідав Карл Густав, почувши нарікання на нинішній стан донедавна ще величних споруд. Цим обіцянкам дуже хотілось вірити… Проте, наскільки його королівська величність був щирим?! Хтозна, хтозна…

Принаймні Немирич уже починав потроху сумніватися в цьому, бо з побудовою під шведським заступництвом царства справедливості, керованого прогресивними законами на кшталт голландських, м’яко кажучи, складалося не надто добре.

Зокрема, можна було сподіватися, що, ламаючи хребта Речі Посполитій, розтоптавши її гордовиту пиху, повелитель протестантської Швеції насамперед поставить на місце тутешню католицьку церкву. Принаймні социніяни з явним нетерпінням очікували, коли ж нарешті воно станеться. Очікував разом з усіма й Немирич. Очікував, сподіваючись, що відродження їхньої попраної віри аріянської відродить до життя і його самого…

Адже після безглуздо-трагічної загибелі старшого синочка Юрій не оговтався й досі. Ніщо не могло його втішити: ні народження молодшого сина Теодора (ну як тут не згадати старозаповітне «Бог дав, Бог прибрав»?!), ні кохання чарівної дружини Ельжбети, ані успішне прирощування маєтності. Чим далі, тим палкіше Немирич звинувачував у тій жахливій біді социніянську громаду Кисилина. Дійшло навіть до серйозної сварки: Юрій вважав, що кисилинські социніяни загрузли у моральному занепаді, тому на них почали валитися біда за бідою. Тому й синок його улюблений загинув, бо чиста душа втрапила у «грішне» оточення. Социніяни ж відповідали, що Немирич від горя з’їхав з глузду, не інакше…

Як би там не було, та Юрій полишив братів по вірі сам на сам з «чесними любельськими месниками». І навіть із прихованим задоволенням спостерігав за тим, як після кількох дрібних сутичок кисилинську школу закрили, а окремих социніян примусили або покаятися у гріхах та показово перейти у католицтво, або ж назавжди залишити місто.

Раніше Немирич сприяв «польським братам», жертвував аріянській громаді чималі кошти, а тій клятій школі — землю. Якщо його любий Томасик пішов із цього неправедного світу, чом же мають благоденствувати вони — кисилинські социніяни?! І навіщо йому захищати цих безладних безвідповідальних нехлюїв?! Нехай тепер потерпають…

Але Шведський потоп змінив геть усе. Ця недолуга війна виникла абсолютно несподівано, як-то кажуть, на рівному місці. В 1653 році Річ Посполита і Королівство Шведське мали укласти двосторонню союзницьку угоду. Ніщо не віщувало майбутньої біди… Аж раптом в процесі узгодження тексту з’ясувалося, що у преамбулі після перерахування титулів шведської королеви Христини I словесна формула «і таке інше» повторюється двічі, а після перерахування титулів польського короля Яна ІІ Казимира — тричі!!!

52