Фатальна помилка - Страница 49

Але Томас не бажав слухати ніяких умовлянь. Наполягав на своєму: там, у Кисилині жахлива біда, можуть загинути люди, то невже відсутність сідла повинна його зупинити?! Юнак і без нього обійдеться. Можна ж триматися за кінську шию чи принаймні за гриву… Їхати ж зовсім недалеко — тож нічого страшного, він упорається!

Що ж, нехай так, вирішив селянин і поступився. Привів зі стайні свою кобилку, допоміг вченому паничеві вмоститися на кінській спині, ляснув на прощання буланку по крупу. Трохи постояв, поглядом проводжаючи вершника, та й пішов займатися своїми справами.

Вже вечоріло, коли до селянина прибіг схвильований сусіда й розповів, що на далекій межі його земельного наділу стоїть кобилка, біля ніг якої лежить незнайомий юнак, вдягнений так, як зазвичай вдягалися социніянські школярі. Сусіда легко упізнав знайому буланку, тож одразу побіг до її власника, щоб повідомити про все побачене. Було очевидно, що без сідла і вуздечки юнак таки не втримався на кінській спині і впав. Причому, очевидно, впав не дуже вдало…

Поки переполохані селяни бігали до юнака, щоб з’ясувати його стан (бо сусіда, на жаль, не здогадався зробити того одразу), поки споряджали воза, укладали юнака на спеціально принесену дошку, поки везли до социніянської школи в сам Кисилин, минуло чимало часу. Отже, до школи Томаса доправили вже глухої ночі. Хоча селяни поспішали, як могли, та розуміли, що найменше трясіння воза на дорожніх вибоїнах та камінчиках під колесами відлунює пораненому лютим болем.

Звісно, жахливий стан юнака і надані селянином пояснення неабияк переполохали усіх присутніх. До ректорського будинку негайно покликали лікаря, але той всього лише констатував очевидне: Томас Немирич дуже невдало впав з коня і скрутив собі в’язи. Те, що він досі не помер, можна пояснити хіба що надзвичайними життєвими силами юного організму. Але вести мову про його лікування не доводиться. На жаль, можна лише гадати, скільки часу він ще проживе, і чи встигнуть родичі дістатися Кисилина, щоб попрощатися з ним…

Втім, сказати щось напевно лікар не ризикував до тих пір, доки пан ректор не напустив на себе дуже-дуже суворий вигляд. Тільки тоді мовив вельми обережно:

— Що ж, при належному догляді… Втім, на все воля Божа! Будемо сподіватися на диво. Бідолашний юнак. Такий молодий…

Ректор не відповів нічого, наказав тільки винагородити селян, які мали в серці ласку попіклуватися про хлопця. Окрім того, пан ректор повелів відрядити двох гінців: одного до батьків скаліченого учня, іншого до його дядька Стефана.

* * *

Коли Томас прокинувся вранці, батько сидячи дрімав на невеличкому ослоні поруч з його ліжком: адже все-таки вимолив дозвіл тихенько сидіти біля сина. Втім, варто було юнакові поворухнутися, як Юрій стрепенувся й розплющив очі.

Їхні погляди зустрілися. Немирич уважно придивлявся до любого свого синочка і, здавалось, не впізнавав його. Не розумів, як і коли одинадцятирічний хлопчина встиг перетворитися на цього суворого юнака?! Вони ж бачилися зовсім нещодавно. Ще під час літніх вакацій… Ні, не влітку: тоді він займався ополченням. І не навесні… Тоді, можливо, взимку?..

Кляті бунтівники!!! Через впертість цієї голоти, через небажання жити під управлінням демократичного сейму і мудрого короля єдиною великою родиною розкололася величезна могутня держава, люди повстали проти людей… і окошилось усе це на його любому синові!..

Кров приплинула до скронь і натужно закалатала у вухах, мозок, здавалося, закипав, все довкола завертілося шаленим хороводом. Але могутнім зусиллям волі Немирич здолав напад лютого гніву: адже поруч на широкій дошці, покладеній просто на ліжко, страждав його хлопчик, його ненаглядний Томасик!

Невідомо, про що думав юнак, проте він спробував посміхнутися… і мимоволі поворухнув головою. Очевидно, тієї ж миті різкий засліплюючий біль пронизав усе його тіло, бо бідолаха жахливо вереснув, немовби поранене зайченя, і закотив очі з неймовірно великими зіницями, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

Наступної ж миті двері в кімнату розчахнулися, з сусіднього приміщення влетів стривожений лікар і забурмотів, стурбовано схилившись над хлопцем:

— Ох, пане, пане! Попереджав же я вашу милість, що краще було б не вам, а мені перебувати невідривно поруч із юнаком, коли він прокинеться! І от тепер маємо…

Лікар завмер на деякий час, немовби обдумуючи наступні слова, потім додав вельми обережно:

— Пан ректор попередив мене, що з вашою милістю краще не сперечатися. Тим не менш, я дуже просив би залишити мене сам на сам з хворим. Повірте, пане, так буде краще для всіх — але насамперед, поза всяким сумнівом, для самого юнака.

Вкрай засмучений і роздратований Немирич не надто охоче пішов до дверей, але тут його мало не збив з ніг учень лікаря, який нісся стрімголов, не розбираючи дороги та тримаючи на витягнутих руках якусь склянку з густою рідиною невизначеного кольору. Кімната одразу ж сповнилася різким запахом якогось зілля.

— Йому можна, а мені зась? — невдоволено пробурмотів Юрій, спостерігаючи за учнем ескулапа, який поштиво завмер біля ліжка.

— Він допомагатиме мені, ви ж лише заважатимете, — пробурмотів лікар, водночас роблячи якісь незрозумілі маніпуляції над нерухомим тілом Томаса. Немирич лише зітхнув невдоволено, проте з кімнати все ж вийшов.

Решту дня Томас перебував у напівзаціпенінні. Лікар категоричним тоном попросив більше не турбувати хлопця за жодних обставин — в іншому разі погіршення може настати неочікувано, що матиме найтрагічніші наслідки для постраждалого.