Фатальна помилка - Страница 48

І все ж таки у Кисилині панував смуток. Щоб трохи розвіяти його, на теренах чудової місцевої природи, у першу ж неділю одразу після урочистого вранішнього богослужіння учні социніянсьської школи зібралися разом зі своїми викладачами на великій галявині на березі Стоходу. Все було тихо-мирно, коли раптом з боку міста долинув і почав поступово наростати розпачливий лемент.

Як виявилося згодом, на східну окраїну Кисилина вдерся розлючений натовп якихось негідників, що назвалися «чесними любельськими месниками». Прибульці швидко дісталися центру міста й почали бешкетувати, вимагаючи негайного виконання рішення Любельського трибуналу кількарічної давнини, а саме: закрити социніянський збір в Кисилині, ліквідувати социніянську школу, вигнати з міста всіх провідників-аріян, стягнути зі шляхтича Юрія Чаплича-Шпановського серйозні штрафи (по півтисячі злотих) на користь Луцької католицької капітули та чесного суду у місті Володимирі.

Поразку під Зборовом «любельські месники» чомусь пов’язували саме з невиконанням цих рішень. Мовляв, що козаки-схизматики, що социніяни — всі одним миром мазані, всі проти чесних латинян. А тому чим скоріше ці єретики заберуться з Кисилина, тим краще для них самих… інакше нехай начуваються!!!

Доки жителі міста намагалися заспокоїти «чесних месників» зі славетного Любеля, від їхнього натовпу відділилися кількадесят здорованів та пішли в социніянську школу, щоб вигнати звідти учнів і в такий спосіб бодай частково зреалізувати свої наміри. Проте оскільки у школі було порожньо, бешкетники дуже розлютилися, почали трощити двері в будівлях, бити шибки, ламати меблі…

У цей момент на місці подій несподівано з’явився один з молодших учнів: допитливий хлопчина непомітно втік з галявини на березі Стоходу, щоб подивитися, що ж це коїться у школі?! Його негайно схопили, люто настрахали і змусили показати, куди поділася решта учнів з усіма викладачами. Природно, нажаханий хлопчина повів здорованів на місце прогулянки старших товаришів.

Коли на дорозі, що йшла уздовж берега річки, здійнялася курява, всі перелякалися. Здалеку неможливо було визначити, наскільки численний натовп суне до них і з кого, власне, він складається. До галявини долинали тільки нечленороздільні, проте явно ворожі вигуки та голосний дитячий плач. Як школярі, так і викладачі відверто розгубилися. І тут несподівано для всіх заговорив Томас:

— Маєток мого дядька Стефана знаходиться не надто далеко. Якщо дозволите, я спробую попередити його про нашу біду…

Так і не розібравшись достеменно, що ж відбувається, хтось із викладачів дозволив юнакові діяти на власний розсуд. Томас одразу ж кинувся виконувати свій задум.

Між тим нажаханий молодший учень привів «чесних любельських месників» на галявину, де учні й викладачі социніянської школи чекали подальшого розвитку подій. Однак нічого жахливого не сталося: прибульці передали товаришам заплаканого молодшого школяра і вкотре запропонували полишити межі Кисилина. Доки «чесні любельські месники» йшли до Кисилина, потім громили школу, потім діставалися берега річки — притомилися, і їхній войовничий запал мимоволі розвіявся. Отже, з’ясування стосунків з учнями та викладачами так і не вийшло за межі словесної баталії.

У її розпалі з’явився пан ректор власною персоною. Річ у тім, що він не пішов зранку з усіма на прогулянку, бо на запрошення кисилинського війта подався до нього у гості. Благополучно пересидівши там розпал безладів, пан ректор поспішив до школи, тільки-но небезпека минула. Побачивши тамтешній розгардіяш, сполошився й поспіхом кинувся на берег Стоходу.

Як вже було сказано, своє обурення «чесні любельські месники» вже встигли зірвати, розтрощивши шкільне майно, — отже, тепер красномовства пана ректора цілком вистачило, аби вмовити бешкетників залишити учнів та викладачів у спокої. Наостанок пригрозивши новим судовим трибуналом й іншими неприємностями, «месники» забралися геть. Тоді учні й викладачі нарешті змогли повернутися до школи, де до самого вечора довелось наводити лад.

Через ці клопоти відсутністю Томаса Немирича ніхто не переймався. Всі вважали, що юнак давно вже дістався маєтку свого дядька і що невдовзі останній привезе племінника назад до Кисилина. Коли їхньої появи не дочекалися навіть після вечірньої молитви, вирішили, що юнак залишився ночувати у дядька Стефана. І знов ніхто не переймався його відсутністю.

Як раптом Томаса привезли якісь селяни просто посеред глухої ночі! Закусивши губи, блідий, немов смерть, юнак лежав в обшарпаному селянському возі на довгій дошці. Коли дошку обережно підняли, щоб перенести до особистих покоїв пана ректора, і при цьому трішечки перекосили, бідолаха не стримався й засичав від болю: виявляється, у нього була зламана шия.

Один з переляканих селян, від яких зажадали негайних пояснень, розповів наступне. Томас прибіг до цього чоловіка вдень і спочатку вимагав, потім благав дати коня. Попри відсутність при собі грошей, обіцяв солідну винагороду або від свого батька, або від дядька — в залежності від того, хто першим з’явиться в Кисилині. Божився, що там сталася жахлива біда, що йдеться буквально про вибір між життям і смертю!..

Кінь у селянина був — от тільки не було ні вуздечки, ані сідла: бо навіщо хліборобу оте сідло з вуздечкою?! Тепер би воно, звісно, ще й як згодилось, та хто ж міг знати заздалегідь… Отже, не слід вченому заможному паничеві їздити верхи, немовби бусурманська нехристь — без сідла!