Фатальна помилка - Страница 47

К оглавлению

47

Глава 9
Томас

Кисилин, початок вересня 1649 року

Немирич сидів, втупившись собі під ноги у підлогу й нічого не бачачи затуманеними очима. В узголів’ї труни, що стояла поруч, на високому свічнику потріскувало з півтори дюжини тоненьких свічок, а в тій ошатній чорній труні…

Господи, Боже милостивий, за що караєш Ти немічних людей, скидаючи на їхні плечі непереносимий тягар?! Це ж найтяжче випробування для батька — ховати власного сина, на якого покладалися всі сподівання.

Томасику мій любий, як же це ти, синочку?..

* * *

Вертатися додому одразу ж після жахливої поразки, якої польське військо зазнало на берегах Стрипи, Юрій не міг: полковникові посполитого рушіння належало терміново відвідати Київське воєводство, територія якого відходила Гетьманщині. Що станеться з людьми, яких поглине ця хвороблива виразка на здоровому до останнього часу державному тілі Речі Посполитої?!

Ні-ні, полковник посполитого рушіння мусив завершити на території Київського воєводства всі нагальні справи, а вже потім думати про щось інше. А сім’я?! Сім’я зачекає, нічого страшного… Отже, Немирич відправив до дружини гінця з коротким листом, в якому попросив чекати на нього в Горожках.

На залагодження справ пішло днів десять, лише після того Юрій полишив Київське воєводство. У дорозі переймався переважно майбутньою долею Речі Посполитої у світлі Зборівського договору та його можливих наслідків. Подорож минула без жодних пригод і нічим особливим не запам’яталася. Проте опинившись у Горожках, Немирич був неприємно здивований, коли назустріч йому не вийшов ніхто.

З глибини дому долинали розпачливі зойки. Що тут сталося?!

Юрій увійшов до вітальної зали й остовпів, побачивши дике видовище: його люба Ельжбета лежала непритомною просто на підлозі, а довкола неї клопоталися перелякані челядники.

— Що сталося?! — спитав він, широким кроком наближаючись до дружини. Вона вагітна, можливо, непритомність пов’язана з цим?..

— Біда, пане, жахлива біда: синок ваш Томас впав з коня і дуже-дуже забився!!! Нам щойно повідомили, тож пані Ельжбета…

…Отямився дуже вчасно, бо ще мить — і придушив би старого Самійла, який на свою біду опинився найближче до пана. Тим часом челядники привели до тями також дружину й повідали наступне.

Нещастя з їхнім сином Томасом сталося в социніянській школі у Кисилині. Звідти одразу ж відправили двох гінців — до батьків постраждалого учня й до дядька Стефана Немирича. Оскільки маєток останнього розташований ближче, мабуть, Стефан вже на місці.

Не перевдягнувшись і не з’ївши ані крихти, Немирич лише переконався, що з дружиною все гаразд, коротко мовив до неї:

— Я їду сам негайно. Потурбуйся про Барбару і наздоганяй.

І відбув до Кисилина на свіжому коні, завбачливо приведеному зі стайні. Гнав гнідого немилосердно, по дорозі змінював скакунів двічі, щоразу лишаючи нещасних змилених тварин у найжалюгіднішому стані. Тепер докоряв собі, що відправився до Київського воєводства і таким чином не скористався шансом бодай трохи побути із сім’єю. Якби повернувся додому одразу після битви, якби відвідав любого синочка в Кисилині — хтозна, як би все обернулося…

І ще молився, аби з Томасом нічого не сталося до його прибуття. Нещастя сталося вчора, до Горожків гонець примчав сьогодні, у школі він буде тільки завтра… Чи встигне?.. Дай-то Боже!

До Кисилина Юрій дістався вже перед світанком наступного дня. На щастя, синочок був живий, і брат Стефан справді встиг дістатися сюди раніше від усіх. Новоприбулий тільки й вимовив:

— Дякую тобі, Господи…

Зважаючи на роль, яку Немирич відігравав у створенні й утриманні социніянської школи, а також на його значущість у середовищі польської шляхти, Томаса розмістили в особистих покоях пана ректора. Та коли стурбований батько висловив бажання негайно побачити сина, місцевий лікар заперечив категорично:

— Що ви таке кажете, пане?! Я дав юнакові снодійне, він ледь-ледь зміг заснути! Не будіть його, нехай поспить бодай трохи.

— Але він живий?! Живий?! — Юрій схопив лікаря за плечі й щосили трусонув.

— Живий, пане, звісно, що живий! От тільки будити його не треба. Повірте, зараз міцний сон для нього — це найкращі ліки!

— Ну, гаразд, — мовив Немирич стомлено і додав: — Залиште мене у спокої.

— Так-так, пане, і вам також перепочити не завадить…

Та Юрій раптом передумав.

— Хоча ні. Принесіть спочатку кілька скибок хліба й води, а потім розкажіть хто-небудь, як усе сталося.

Хліб і вода — це все, що він здатен був з’їсти у нинішньому стані. Хоча й відчував, що навіть така більш ніж скромна їжа не лізтиме в пересохлу горлянку, оскільки…

Томасику, любий синочку!!!

— То як же це сталося? — спитав похмуро, ні до кого конкретно не звертаючись. Пан ректор зробив лікареві і двом присутнім служникам знак вийти геть і заходився давати пояснення.

* * *

По завершенні літніх вакацій учні повернулися на навчання. Про катастрофічні для польського війська наслідки битви під Зборовом знали вже всі, тому і учнів, і викладачів кисилинської школи охопив пригнічений настрій. Водночас жодної небезпеки ніхто не відчував. Справді, воєнні зіткнення відбулися значно південніше земель Волині, мир з бунтівниками було укладено. Нехай поганий і невигідний для Речі Посполитої, але навіть такий мир є кращим, ніж війна. То які ж можуть бути сумніви щодо необхідності продовжити навчання?..

47