Фатальна помилка - Страница 46

Столицею Запорозького війська був визначений Чигирин у сучасних його межах, про що у чернетці договору було зроблено окремий запис: «Чигирин, так як є в своєму обрубі, має бути завше при булаві Запорозького війська, який його королівська милість дає і теперішньому гетьманові війська Запорозького, доброрідному Богданові Хмельницькому, чинячи його вірним своїм слугою та Річі Посполитої».

Письмове підтвердження того, що ватажок бунтівників є «вірним» королівським слугою, також спричинило хвилювання польської шляхти, натомість козацька депутація й сам гетьман цим пунктом явно задовольнилися.

Щоб запорожці невдовзі не зчепилися із вчорашніми ворогами-поляками, їх треба було підтримати матеріально… а простіше кажучи — відкупитися від них бодай частково. Найкраще це можна було зробити, утримуючи козацьке військо коштом казни Речі Посполитої. Це стало наступним предметом запеклих торгів. Насамкінець, Ян Казимир погодився утримувати сорок тисяч реєстровців.

Складання реєстрів було віддано, природно, гетьманові Запорозького війська — Богдану Хмельницькому. Територія, на якій діяли реєстри, описувалася таким чином: «Від Дніпра почавши з того-ото боку в Димері, в Госностайполі, в Користишеві, в Паволочі, в Погребищах, у Прилуці, у Вінниці, у Браславлю, а отим-ото від Браславля до Ямполя, до Дністра, також і до Дністра має розумітися, мають прийматися козаки в реєстр. А з другого ото боку Дніпра: в Острі, в Чернігові, в Ніжині, в Ромні і всюди аж до московського кордону та Дніпра». Окремо був прописаний порядок складання козацьких реєстрів та їхнього затвердження гетьманом Запорозького війська.

На інших територіях реєстри не діяли, тамтешні мешканці «мали підлягати замкам його королівської милості, а в шляхетських добрах своїм панам». Військам польської корони було наказано негайно полишити міста й селища, віддані реєстровцям. Також козаки категорично наполягли на тому, щоб їхні території залишили євреї-відкупники: адже побоювалися, що польські магнати спроможуться повернути свої порядки у той чи інший спосіб через вірних приспішників — «жидів державців, відкупників і закупників».

Знаючи, наскільки слабкою є людина перед спокусою добряче випити, козакам було заборонено шинкувати горілкою, хоча для власних потреб виганяти її не заборонялося. В шинках на козацьких землях могли вільно продаватися лише мед і пиво. Окремо попіклувалися про козацьких вдів — депутація задовольнилася договірним формулюванням «щоб образи від панів та урядів не мали».

Завершивши з основоположними правами та грішми, вже добряче втомлені переговірники перейшли до справ духовних. Його королівська величність Ян ІІ Казимир дозволив ввести до сенату православного преосвященика — митрополита київського, «аби кожен тішився із прав та вольностей своїх» незалежно від того, сповідує він віру православну, католицьку чи уніатську. Відповідно, права усіх вірян і релігійних громад мали дотримуватися однаково як у королівстві Польському, так і у великому князівстві Литовському.

Немиричу цей пункт договору був особливо близьким: полковник розумів, що правове урівнювання бунтівного православного люду з католицьким населенням дозволяє покращити свій стан і социніянським громадам. Адже социніяни воювали на боці королівської влади, а не розкольників-схизматиків! Отже, вірні не можуть бути гіршими від невірних…

Розмірковуючи над цим пунктом договору, Юрій уперше відчув нехай дуже непевну, та все ж симпатію до бунтівників. Хоча своїми діями вони й намагалися розколоти Річ Посполиту, що не могло не зашкодити русинським землям, проте про духовність все ж таки дбали — цього у них не віднімеш!

Далі бунтівники наполягли, щоб у Київському, Браславському, Чернігівському та Руському воєводствах все урядування та всі земські суддівства велися виключно руською мовою. Окрім того, книги й усі виписки із книг надалі мали видаватися також руським письмом, руська мова і руське письмо запроваджувалися у земствах, каштелянствах, підкоморствах, староствах і гродствах. Привілейовані руські школи у прадавньому духовному центрі — Києві, а також в інших містах мали перебувати на казенному утриманні. Віднині отці єзуїти не мали права засновувати у тих містах свої школи або «переносити» єзуїтські школи на місце руських. Викладання тут мало вестися також руською мовою.

Поки тривали перемовини з кожного пункту, почало сутеніти. Люди втомилися, але всі були задоволені знайденими рішеннями. За вказівкою його королівської величності та при узгодженні гетьмана Богдана Хмельницького переписувач змінив порядок розташування пунктів, написав коротеньку преамбулу й заключну частину. Потім переписав усе набіло латинською мовою у двох примірниках, обидва були негайно підписані Яном ІІ Казимиром, до обох була прикладена канцелярська печатка. Й хоча договір ще належало затвердити на сеймі, всі прекрасно розуміли: так і станеться, бо іншого виходу у шляхтичів просто немає.

Отаким чином був укладений знаменитий Зборівський договір, що підбив підсумки першого етапу Хмельниччини. Завдяки цьому документу була легалізована самоврядність українського козацтва у межах Речі Посполитої, втілена у новому державному утворенні — Війську Запорозькому, або Гетьманщині. Й навіть такі затяті скептики, як генеральний полковник посполитого рушіння Київського та Волинського воєводств Юрій Немирич, дивились на те, що народжувалося у них на очах, з певною зацікавленістю.