Фатальна помилка - Страница 40

— То що накажете, пане, подавати обід чи як?..

— Згодом, Самійло. Зараз обідати невчасно.

Челядник пішов геть, подумки дивуючись, з якого це дива обід може бути невчасним. Юрій же привів усіх до вітальні, власноруч причинив двері, попередньо перевіривши, чи не пішов за ними той-таки Самійло. І тільки після того звернувся до сина ласкаво:

— Томасику, любий мій, вибач, що на людях я змушений виявляти до тебе суворість. Просто ти колись успадкуєш всю мою маєтність, тому не маєш демонструвати перед чужими очима слабкість. Тоді як сьогодні…

Тепер він звернувся до Ельжбети:

— Серденько моє! Чудово розумію жіноче прагнення зібрати родину разом у скрутний час. Проте ситуація не настільки загрозлива, щоб відривати нашого Томасика від навчання у Кисилині.

— Але ж!..

— Ельжбето, кохання моє! Можу лише ще раз повторити вам: ситуація аж ніяк не загрозлива. Ну хіба раніше не бувало козацьких бунтів?!

— Але мені чомусь лячно, дуже лячно!..

— Ельжбето, кохання моє! Припиніть це, прошу.

— Гаразд, як скажете.

Дружина закусила губу і відвернулася. Ясна річ, переляк і відчуття небезпеки нікуди не поділися, проте собою вона оволоділа. Ну, нехай хоч би так…

— А ти, Томасику? Чи зрозумів мене?

— Так, батьку, зрозумів.

— От і добре. А тепер, коли вам усе зрозуміло, ще раз запевняю: все буде добре, все владнається вже найближчим часом.

— Щось мені підказує…

— Ельжбето! Знов?..

Дружина вмить замовкла. Юрій подивився на неї з докором. Що з нею сталося, справді?! Що за дурниці їй віщує оте жіноче серце?! Тільки-но пообіцяла припинити безглузду істерику — і ось, будь ласка, знов!

— Ельжбето, люба моя, ще раз закликаю вас до спокою й розсудливості. Ну справді, нічого страшного не сталося! Ну почубилися Богдан Хмельницький і Даніель Чаплинський. Ну втік один з них на Запорозьку Січ. Ну почав розсилати звідти листи й відозви скрізь і всюди. Повторюю: щось подібне ставалося вже десятки разів! І щоразу все вирішувалось на краще. Вирішиться й тепер.

Немирич замовк, перевіряючи, яке враження справили його слова на дружину. Ельжбета ж навіть тепер не подивилась чоловікові прямо в очі. Отже, все ще не вірить. Ох уже ці жінки з їхніми жіночими серцями й дурними передчуттями!..

— Сейм постановив вислати на розгром бунтівника Хмельницького тридцять тисяч добірних вояків.

— Тридцять тисяч! Овва!..

Це Томасик вигукнув, не приховуючи захвату. От в чому полягає різниця між чоловіком і жінкою: він ще хлопчик неповнолітній, проте розуміє незбориму силу тридцятитисячного воїнства. Тоді як доросла жінка на подібні речі не реагує зовсім.

— Так, синочку, тридцять тисяч. І поведуть їх у бій наші найкращі полководці: великий гетьман Потоцький та польний гетьман коронний Калиновський.

— Ух ти!!! Це ж чудово!..

— Ще б пак, синочку, ще б пак! Перед такою силою ніхто не встоїть.

— А ви?..

Тепер Ельжбета нарешті дивилась невідривно в очі чоловікові.

— Серце моє, ви про що?

Він і справді не зрозумів запитання дружини.

— Ви що робитимете?

— Те, що й належить у подібній ситуації: збиратиму посполите рушіння у Київському й Волинському воєводствах.

— Тобто вже зараз…

— Ні-ні, Ельжбето, ви не зрозуміли. Воювати зараз у перших лавах я не піду. Ті тридцять тисяч, про які я щойно сказав, — це лише передові війська.

— Тоді навіщо вам збирати посполите рушіння?

— По-перше, моя люба дружинонько, не тільки мені. Різні полковники збиратимуть посполите рушіння у різних воєводствах — так вирішив сейм. По-друге, не сумнівайтесь, що наші незрівнянні полководці Потоцький і Калиновський розіб’ють передові загони бунтівників.

— Але тоді…

В очах Ельжбети читалася надія, що на тому все окошиться, посполите рушіння загалом не знадобиться, й її коханому чоловікові не доведеться вгрузати у небезпечні військові справи.

Ох ці вже жінки!..

— Але тоді, моє кохання, доведеться виловлювати дрібну дичину — окремих «зайців», які дременуть від козаків після їхньої поразки. Оцим і займатиметься наше посполите рушіння. Й я у тому числі.

— Тільки цим?..

— Тільки цим, моє серденько.

– І не більше?

— Слово шляхтича! Більше того: я не одразу поїду скликати посполите рушіння: спочатку проведу з вами вдома цілий тиждень, лише потім.

— Так вирішив сейм?

— Так вирішив сейм. Бо нема чого квапитися.

— Дякую, мій ненаглядний.

На обличчі Ельжбети сяйнула посмішка. Вона з полегшенням зітхнула, підійшла упритул до чоловіка, рвучко обійняла та поцілувала його, не зважаючи на присутність майже дорослого сина. Томасик теж лагідно посміхнувся, потім хитро примружився.

— Отже, Ельжбето, прошу завтра ж повернути цього юнака до Кисилинської школи. Адже немає жодних підстав для хвилювання. Бунт голоти буде швидко придушено, й життя так само швидко унормується. Тим паче, немає підстав припускати, що збурені Хмельницьким козаки дістануться тутешніх земель. Отже, деяким мазунчикам доведеться повернутись до занять.

– Із задоволенням, батьку! — та одразу ж у голосі Томасика показовий ентузіазм змінився легкою образою: — Тільки я не мазунчик…

— Ну гаразд, гаразд, пожартував! Я розумію, що ти радий провести кілька днів у сімейному колі.

— Звісно, батьку!

– І сьогодні ти будеш з нами.

— Дякую, батьку!

— Але завтра ж назад до школи!..