Фатальна помилка - Страница 39

К оглавлению

39

Суперечки все тривали, а справа ніяк не вирішувалася. Дійшло до того, що питання довелось виносити на розгляд сейму. Але там усе повторилося: присутні шляхтичі майже три години вправлялися в красномовстві, та користі від цього не було жодної.

Зрештою вирішили все-таки обрати найкращого з кращих — Юрія Немирича. Саме тут і стався анекдотичний конфуз. На запитання одного з присутніх на сеймі католицьких єпископів, чи буде новообраний підкоморій присягатися Святою Трійцею, як того вимагає звичай, Немирич без жодних вагань привселюдно заприсягнувся. Й одразу ж невдало пожартував:

— У випадку потреби, я би й Четверицею заприсягнувся.

Спочатку всі присутні на сеймі вибухнули дружним реготом. Як раптом крізь нього пробилися істеричні волання пана Тишкевича. Він обурено кричав, що Немирич блюзнірствує щодо Святої Трійці, і його за цей гріх варто спалити на повільному вогні — для остраху всіх інших богохульників…

Як не дивно, Юрія на посаді все ж таки затвердили, та фанатик не дав йому спокою й незабаром висунув проти нього обвинувачення в блюзнірстві. Почався затяжний судовий процес, з якого Немирич насилу видряпався — між іншим, не без особистого втручання його королівської величності. Навчений гірким досвідом, надалі він утримувався від необдуманих висловлювань.

Хоча богохульного висловлювання про «Четверицю», безумовно, не забули й остаточно не пробачили. Зокрема, через рік після обрання київським підкоморієм перед Немиричем відкрилася інша перспектива — стати сенатором. Однак його особистий друг і захисник — католик Станіслав Конєцпольський зазначив при цьому, що на заваді цим планам стоїть віра Юрія. Й миттю умив руки… Тому пану магнату довелось докласти чималих зусиль (і витратити набагато більше грошей, ясна річ), аби все ж таки регулярно ставати делегатом сейму й мати можливість обстоювати інтереси аріян на найвищому державному рівні.


В 1646 році Коронний трибунал постановив: Немирич мав закрити всі аріянські збори й вигнати «польських братів» зі своїх маєтків, а також сплатити 10  000 злотих штрафу. Щоправда, через брак засобів втілення у життя це судове рішення лишилося виключно на папері…


Кілька наступних років у житті Юрія Немирича були позначені особистим щастям і стрімким кар’єрним злетом. Складалося враження, нібито він таки є улюбленцем долі. Але…


Але надалі спалахнула пожежа Хмельниччини. Невдовзі після початку козацької війни Владислав ІV Ваза помер. На елекційному сеймі 1648 року королем було обрано Яна ІІ Казимира, який одразу ж почав репресувати інакомислячих, ухваливши зміни до закону про віросповідання. Кандидатуру Яна ІІ Казимира під час виборів Юрій не підтримав категорично і в подальшому дуже жалкував, що у більшості своїй депутати елекційного сейму не поділяли його думок.


Отже, період щасливого везіння невдовзі змінився смугою тяжких страждань. І тоді прихильник миролюбної доктрини замислився над тим, чи варто ризикувати життям і проливати кров за такого короля, як Ян ІІ Казимир?! Адже Немирич прагнув зробити інше: власноруч збудувати земне царство справедливості…

Частина ІІ
Блукання між трьома державами

Глава 8
Зборівська катастрофа

Головний маєток Юрія Немирича — Горожки, квітень 1648 року

Ще тільки в’їхавши до садиби, Юрій зрозумів: щось не так… Придивився до невеличкої юрби на чолі з коханою дружиною — а хто це поруч із нею?! Ага, он воно що!.. Втім, він уже приїхав, тож зараз усе з’ясується.

— Ну от я й повернувся, — мовив Немирич, легко зістрибуючи на землю і при цьому роблячи знак челядникам, шоб попіклувалися про коня. Далі озирнувся, кивнув почту: мовляв, ви також на сьогодні вільні. Потім лише наблизився до дружини, яка завмерла попереду всіх з лагідною посмішкою на милому личку.

— Ельжбето, кохана моя…

Вони не поцілувалися, тільки обійнялися доволі церемонно й не надто пристрасно (щоб не виставляти справжні почуття перед чужими очима). Тільки тут він нарешті кивнув синові, проте звернувся все одно до дружини, як до повноправної господині:

— А Томасик що тут робить?

— Батьку…

Хлопчина хотів наблизитися до тата, але, вловивши у його голосі невдоволення, завмер на місці.

— Тата! Тата плиіха!!! І-і-і!..

Маленька пустунка Барбара вирвалася від служниць і кинулась до батька. Юрій на бігу підхопив донечку на руки, поцілував, проте одразу ж по тому повернув найближчій зніяковілій служниці й повторив запитання:

— Ельжбето, все ж таки поясніть, чому наш син удома?

Немирич бачив, що хлопець хотів розповісти про все сам, тому суворо позирнув на нього: мовляв, нехай відповідає матір, як господиня.

— Я гадала, що настали небезпечні часи, тому наказала забрати Томасика з Кисилина. Краще, щоб тепер ми всі разом зібралися, ніж він у школі, а ми тут без нього.

Саме на таке пояснення Юрій і сподівався.

— Батьку, я…

Було очевидно, що хлопчину збентежило прохолодне ставлення тата.

— Не будьте настільки вже суворим до свого любого синочка, — нарешті не втерпіла Ельжбета. Юрій розумів, що дружина має рацію. Звісно, Томасик вже не маленький хлопчик, тому Немирич намагався поводитись із сином, як з дорослим. Проте дитина — це все ж таки дитина…

— Ну що ж, підійди, — мовив він значно м’якше. Опустивши очі додолу, Томасик наблизився до батька, вони нарешті обійнялись. Потім Немирич попрямував у глиб ошатного будинку, дружина у супроводі покоївки й син пішли за ним. Челядники розійшлися у справах, включаючи служниць із маленькою Барбарою. Всі без зайвих настанов розуміли: якщо за нинішньої ситуації їхній пан повернувся після терміново скликаного сейму, він говоритиме насамперед із сім’єю, а вже потім і з рештою. Тільки літній Самійло на правах одного з найстаріших челядників родини Немиричів пішов за ними й у найбільш недоречний момент спитав:

39