Фатальна помилка - Страница 36

У 1630 році помер батько Юрія — Стефан Немирич. Але його старший син про це не дізнався: юнака, який з головою занурився в університетські студії в далекій Європі, родина вирішила не турбувати. Лише коли в 1632 році померла також його мати Марта Войнаровська, Юрію надіслали листа з проханням якнайшвидше перервати освітню подорож і вертатися додому — адже треба було приймати під свою руку величезну родинну спадщину.

Звісно, юнак був дуже пригнічений смертю батьків, але все-таки відшукав у собі сили зайнятися справами. Не все вдавалося легко. Вступаючи у майнові права, він навіть зіпсував відносини з деякими близькими родичами. До того ж, кілька місяців Немирич перебував у королівському війську… Тим не менш, вже на початку 1634 року Юрій не тільки з успіхом владнав усі нотаріальні питання, але й наділив численними маєтками молодших дітей родини Немиричів. Надалі він управляв маєтністю настільки вдало, що значно приростив батьківську спадщину: тепер в його володіння входили 14 міст і 50 сіл, у яких проживало близько 7600 людей.

Ще навчаючись за кордоном, Юрій вирішив для себе, що займатиметься політикою. Для цього він мав усе необхідне: знання, гроші, шляхетне походження, владу й величезне бажання. Бракувало тільки впливових зв’язків, яких можна було набути, одружившись із знатною католичкою: якби це сталося, її впливові родичі неодмінно посприяли би юному політику в його подальшому кар’єрному просуванні.

Суто з практичної точки зору, Немиричу така ідея імпонувала. «Поживемо разом, краще пізнаємо одне одного — потім і кохання прийде», — розмірковував Юрій. А розшукувати прекрасну Ельжбету, яку він колись зустрів на шляху до Сорбонни… Це лише красива нездійсненна мрія, не більше.

До середини 1634 року Юрій займався активним пошуком нареченої. Насамкінець, на роль його майбутньої дружини визначилося близько десятка шляхетних претенденток. Немирич їздив на оглядини, але на жодній так і не зупинив свій вибір.

Якось вертаючись із Варшави після чергового званого обіду, він потрапив у неприємну ситуацію: колесо екіпажу налетіло на великий камінь, зламалася вісь. Чекати обабіч дороги, щоб хтось надав йому допомогу, молодий князь вважав надто принизливим для себе. Тому він наказав випрягти одного з коней і подався шукати найближче поселення, залишивши кучера й челядника біля поламаного екіпажу.

Вечоріло, утома давалася взнаки, але ні села, ані містечка попереду видно не було. Юрій майже втратив надію, як раптом здалеку долинуло цокотіння копит, і незабаром на дорозі в далечині з’явилася карета. Оскільки вже сутеніло, Немирич спромігся розгледіти на дверцятах герб князів Лещинських, лише порівнявшися з екіпажем. Після взаємних обмінів люб’язностями з віконця карети поцікавились:

— Ви, пане, занадто сміливий, якщо вирішили самостійно, без супроводу подорожувати проти ночі. Неспокійні нині часи, на дорогах час від часу можна наштовхнутися на ватаги солдатні, яка вертається додому по завершенні Смоленської війни. Хіба не боїтеся?

— Я вимушений подорожувати сам, оскільки мій екіпаж зламався.

— Ах, он воно як… Тоді чи не бажає пан… е-е-е, перепрошую, як вас звати, молодий чоловіче?..

— Князь Юрій Немирич, маю честь!

— О-о-о! Отож я дивлюся, нібито обличчя знайоме…

Юрію обличчя юнака, який сидів у кареті, також здавалося знайомим, але хто це?! У пітьмі не розгледіти… Втім, аби не створювати незручностей, пасажир карети негайно представився:

— Анджей Лещинський, маю честь! Ми з вами зустрічалися якось під час нападу єзуїтів. Вам тоді років п’ятнадцять було, здається…

— Ах, так-так, було колись! — згадав собі і Юрій.

— Ну що ж, пане Немиричу, зважаючи на теперішні обставини, пропоную вам місце у моїй кареті. Їду я додому, тож у нас і заночуєте. Що ж до вашого екіпажу, то коли прибудемо до нас, я накажу своїм челядникам відправитися на допомогу вашим. Тільки розповісте, де саме їх шукати… А поки що прошу приєднатися до мене!

Юрій спішився, передав вуздечку свого коня одному зі служників Анджея Лещинського, пересів до нього в карету, і вони продовжили шлях разом. Їхали недовго, у дорозі весь час мовчали. Юрій навіть задрімав трохи, а прокинувся, лише коли Анджей радісно оголосив:

— Ну, от ми нарешті й приїхали! Прошу пана.

Немирич побачив, що екіпаж зупинився біля невеликого заміського будинку. Гостинний господар особисто показав гостеві одну з кімнат і запросив на вечерю. За кімнату гість сердечно подякував Анджею, але від вечері відмовився: відверто кажучи, Юрій втомився настільки, що, побачивши в кутку невелике дерев’яне ліжко, не міг думати вже ні про що інше… Тому коли через півгодини господар зазирнув до гостьової кімнати, аби все ж таки ще раз запросити до столу високоповажного князя Немирича, той мирно спав.

Зате прокинувся гість дуже рано. Вдягнувшись, спустився вниз, де його радо зустрів Анджей Лещинський.

— Ну, як вам спалося, пане Немиричу?

— Як дитині! — відповів Юрій.

— Сніданок буде готовий лише через півгодини. До речі, до нас приєднається моя кузина, ви не заперечуєте?

— Що ви, люб’язний пане Анджею, як можна?!

Чоловіки вже сиділи за столом, коли двері розчинилися й до зали буквально впурхнула чарівна дівчина. Юрій відірвав очі від ранкового супу… й обімлів, ледве промимривши:

— Це ви?! — а далі замовк, задивившись на світле кучеряве волосся, величезні темні очі, рум’яні щоки й коралові губи. Так, це була вона… його мрія… його кохання… його життя!..