Фатальна помилка - Страница 37

— Мій лицарю! — у свою чергу скрикнула дівчина й кинулася просто в обійми розгубленого гостя. А вкрай здивований пан Анджей дивився на пару, що, забувши про всяку пристойність, обіймалася просто в його присутності. Дивився і лише очима кліпав, не в змозі вимовити ані слова.

Отак Юрій Немирич знов зустрів Ельжбету Слупецьку. Ту саму, про яку думав і мріяв дні і ночі… і яку, знов знайшовши, не бажав втратити ніколи й нізащо… Ця зустріч мала для нього воістину доленосне значення. Молодий князь більше не бажав обирати наречену-католичку: адже побравшися з Ельжбетою, мав би і розум, і гроші, та ще й кохання! А без сердечної пристрасті навіщо йому зв’язки та знайомства, навіщо впливові родичі-католики?! Немирич був більш ніж певен, що тепер і без них усе складеться добре.

Від цього дня 1634 року Юрій та Ельжбета намагалися зустрічатись якнайчастіше. Немирич зазвичай приїжджав до нареченої в будинок її дядька. Кожне нове побачення було для них світлим святом двох шляхетних закоханих душ… які, на жаль, поки що не могли бути разом! Пани Слупецькі належали до громади кальвіністів, а протестантські звичаї щодо дошлюбних стосунків суворі та невблаганні: молоді люди могли бачитися тільки в присутності родичів, — хоча про майбутнє заручення було офіційно оголошено вже давно і скрізь. До заручин вони мали зустрічатися щонайменше півроку, після заручин аж до весілля — ще мінімум півроку. А про те, щоб побути наодинці бодай кілька хвилин, не могли навіть помислити. Що поробиш, такими були правила віри і громади!..

В одному з тогочасних листів до брата Стефана Юрій написав про свою обраницю:

...

«…Якби ж ти знав, який я щасливий! Я приїхав у Польщу з одними намірами, а життя все розставило на свій лад. Звісно, я пам’ятаю усі твої поради щодо укладення шлюбу, але все ж таки свої почуття здолати не зміг. Я зрозумів, що маю бути щасливим. Уперше ми зустрілися в Сорбонні. Пригадую, що вже писав тобі про цей випадок, як зустрів й одразу втратив її. Шукав, благав Бога і довго страждав, аж поки не заприсягнувся собі, що якщо доля посміхнеться мені ще раз, я не відступлюся… То як же мені не бути щасливим, коли доля таки посміхнулася мені двічі, коли серце промовляє, що я кохаю її, кохаю палко…

Як же мені описати її? Вона проста, розумна, весела. Запевняю, тобі вона сподобається… Можу сказати, що я передчуваю щастя. Пора… Жити бурлакою набридло. Перед заручинами не спав цілу ніч, чорні думки все лізли в голову. Але ранком побачив її — і все зло разом розсіялося. Відтоді живу мріями про майбутнє… Мене чекає нове життя, сімейне вогнище…»

На заручини Ельжбета одержала від князя в подарунок стародавню обручку з величезною перлиною й фамільне перлове намисто у п’ять разків — бабусину спадщину. Перебуваючи під владою зачарування — стану, в який вводив її молодий князь, Ельжбета погодилася радо стати його дружиною. Був влаштований скромний святковий обід, який ознаменував успіх проведених заручин.

Попри розходження в релігійних поглядах, родина нареченої тепло прийняла Юрія у свої обійми. Ось що написав братові щасливий молодий князь у той період:

...

«Ельжбета надзвичайна! Ближче знайомлячися з нею, я з кожним днем дедалі більше її кохаю, сильніше до неї прив’язуюся. Звісно, знайду своє щастя саме з нею. Прошу Бога лише про одне: щоб вона розділила мої погляди, мою віру й полюбила все це так само палко, як і я. Буду щасливий, якщо передам моїй майбутній дружині цю любов до ідеального, що дуже глибоко вкорінилася в нашому сімействі і стала основою нашого щастя, сили й могутності. Ах, якби ти тільки знав, то міг би зрозуміти, яке блаженство переповнює мене при самій лише думці, що невдовзі я зможу назвати її дружиною!..»

Весілля вирішили зіграти до вересня 1635 року. Обряд був влаштований на аріянський лад — тихо й непоказово. Юрій віддав перевагу найскромнішому із своїх численних маєтків, нізащо не бажаючи здіймати їхнім весіллям рейвах, що неодмінно посприяло би формуванню натовпу заздрісників і недоброзичливців. Змінивши початковий намір і одружившися з Ельжбетою, Немирич дістав красуню-дружину й палке пристрасне кохання у шлюбі. А такий подарунок від долі, погодьтеся, навіть заможним магнатам дістається не надто часто.

Ельжбета стала музою й опорою чоловіка, його трепетною радістю серед коловороту життєвих турбот. А щодо впливових родичів при королівському дворі, то пани Слупецькі були споріднені з Потоцькими, Фірлеями, Сангушками і, природно, Лещинськими…

Багатьом социніянам — одновірцям нареченого — цей шлюб не сподобався. Та Немирич не звертав на це уваги, оскільки був незвичайно щасливим, молодим і сподівався, що сумлінна старанна робота на благо своєї громади дозволить в майбутньому досягти визнаня й загальної поваги. Своєю головною садибою Юрій зробив Горожки. Він привіз молоду дружину в будинок, перебудований наново з нагоди їхнього весілля, і по маківку занурився в сімейне життя.

* * *

Юрій жодної миті не шкодував, що одружився з гарненькою Ельжбетою. Через рік у подружжя Немиричів народився синок Томас. Зовнішніми рисами він походив і на батька, й на матір водночас. У немовляти були чудові каштанові кучері, величезні карі очі, довжелезні вії й чарівне личко. Спинка й ніжки виявилися такими міцними, що у вісім місяців він уже почав доволі упевнено ходити. Характер у Томасика (як його називали вдома) був таким же милим, як і зовнішність. Щомісяця малюк дедалі розумнішав і гарнішав.