— Мабуть, мені від народження судилося бути татарським бранцем. Як це називається… Так, згадав: мені пороблено! Не треба було на вмовляння Каміла піддаватися й додому поспішати. Тепер виходить, що свою злу долю я на всіх близьких переклав і всю свою родину занапастив. Одна тільки сестра в Московії лишилася — оце відтепер і є вся моя рідня.
Уважно дослухавши розповідь Тимоша, ватажок запитав:
– І куди ж ти тепер збираєшся йти?
— Не знаю, — розчаровано смикнув плечем Тиміш. — Батько мертвий, брат мертвий, майно розграбоване, грошей немає… Піду, напевно, шукати нового господаря. Грошей зберу, сестру з Московії до себе жити перетягну.
Яким Сомко уважно вислухав Тимоша і ще деякий час мовчки крутив довгого вуса, перш ніж запитати:
— Послухай-но, Тимоше, як ти володієш зброєю, ми всі бачили. А от як у сідлі тримаєшся — не бачив ніхто.
— Можу в сідлі, можу й без сідла. Готовий показати, якщо хтось бажає подивитися, — відповів чорнявий.
Один з козаків привів норовистого татарського огиря. Тварина брикалася, гризла мотузку, яку вбитий нині господар коня використовував замість вуздечки. Але Тиміш, анітрохи не бентежачись, підійшов до огиря і щось шепнув йому у самісіньке вухо. Кінь миттю встав, як укопаний. Чорнявий легко застрибнув огиреві на спину й одразу ж погнав його галопом. Від’їхавши досить далеко — розвернувся, помчав назад, а потім…
А потім як їхав, так і зник! Тобто татарський кінь продовжував летіти галопом, тільки от вершника на його спині не було!!! Так тривало дуже недовго, буквально кілька миттєвостей, протягом яких козаки безуспішно намагалися розгледіти, куди ж подівся незнайомець. Після чого Тиміш з’явився на коні настільки ж раптово, як перед цим зник.
— Послухай-но, Тимофію Ярмоловичу, а ти часом не химородник? — обережно запитав ватажок. На це чорнявий красень лише розсміявся й запевнив:
— Ні. Я — звичайна собі людина, просто багато чого навчений.
— Ну, припустімо… А віри ти якої — православної чи?..
— Так, я православний.
— В Отця, Сина й у Духа Святого віруєш?
— Так.
– І в Богородицю?
– І в Богородицю.
— Нумо перехрестися!
Чорнявий невимушено перехрестився, як і годиться православному — справа наліво. Козаки зустріли його вчинок схвальними вигуками, а ватажок мовив тепер уже майже лагідно:
— Послухай-но, Тимоше, а може, ти з нами поїдеш? Грошей можна й шаблею у битві здобути. А коли збереш достатню кількість, ми тобі сестрицю з Московії допоможемо повернути. Ну як?..
Всі мовчки дивилися на чорнявого.
— А чого б це з вами й не поїхати, справді? Поїду, якщо запрошуєте. От братика двоюрідного тільки поховаю й поїду, — погодився юнак.
— Давай з нами! З нами! — схвально загомоніли козаки.
Тут знов заговорив Яким Сомко:
— Тільки от яка справа… Ім’я твоє, Тимофію Ярмоловичу, для купця згодиться цілком. Однак же для нас, для козаків, треба би щось простіше придумати… Ну, і як же ти назвешся у нашому товаристві?
— Не знаю, — знизав плечима Тиміш. Зате не розгубився один з козаків, які супроводжували Якима Сомка:
— Послухай-но, Тимофію, ти походиш із волоської Цецори, чи не так?
— Так, із Цецори, із Цецори.
— Ну, то бути ж тобі Цецюрою… або, може, ще краще Цюцюрою?!
Всі козаки вибухнули таким розкотистим сміхом, що цілком могли б заглушити гарматну канонаду. Навіть їхній ватажок Яким Сомко сміявся, втираючи рукавом сміхотливу сльозинку, що мимоволі навернулася в куточку лівого ока. Не сміявся тільки сам новоявлений козак Тимофій на прізвисько Цецюра.
Отак і увійшла у козацьке середовище ця загадкова людина, яка у майбутньому відіграла одну з ключових ролей під час правління гетьмана Івана Виговського.
Невдовзі розпочалася Смоленська війна 1632–1634 років. Новоявлений козак Тимофій Цецюра брав у ній активну участь, вступивши у військо гетьмана Тимоша Орендаренка, який воював на боці польського короля Владислава ІV Вази. Оскільки новобранець добре зарекомендував себе у всіх відношеннях, то по закінченні бойових дій, завдяки особистій протекції Якима Сомка, Тиміш Цецюра був включений до реєстру. Добра протекція й добрі гроші віддавна є складовими успіху, тож надалі останні супроводжували Тимофія Цецюру незмінно.
До речі, у Смоленській війні на боці короля Владислава ІV Вази певний час воював і Юрій Немирич. Зрозуміло, ніякої особливої уваги на новоявленого козака Цецюру він не звертав. Не знав же, наскільки тісно і трагічно насправді переплетені їхні долі…
Вся Варшава аж гула під впливом новини про те, що найстарший княжич з магнатського роду Немиричів — Юрій (не тільки найбагатший наречений Речі Посполитої, а ще й дуже гарний собою і добре освічений молодий чоловік!) вирішив одружитися з католичкою. Для подальшої долі роду Немиричів цей шлюб мав неабияке значення, оскільки означав би припинення конфліктів на міжрелігійному ґрунті між социніянами та католиками. Ще б пак: адже сам Папа Римський Урбан VIII погодився дати дозвіл на цей шлюб…
Отримавши таку запаморочливу звістку, всі старі діви мимоволі почали чепуритися — хоч і марно, ясна річ. А збіднілі шляхтичі наввипередки поспішали висловити Немиричу свою повагу: бо якщо молодому князеві настільки щастить, то щаститиме й надалі… Тож якщо улюбленець долі раптом зверне на збіднілих шляхтичів свою милостиву увагу — можливо, колись і їм також пощастить?! Та це лише зараз, а нещодавно…