Фатальна помилка - Страница 29

— А-а-а… кому ще правда ця відома? — запитав Грамотін запинаючись. Було очевидно, що говорить він насилу. Очевидно, дуже перехвилювався.

— Окрім тебе й мене, правду знає хіба що Дементій Минович — ну, так без нього в подібних справах ніяк не обійдешся… Та ще й государ.

— Як, і государ теж?! — чи то здивувався, чи то злякався Грамотін.

— Аякже!

— А чи не краще було цього Івана Дмит…

– Іване Тарасьєвичу!!!

Окрик Рєпніна-Оболенського був настільки грізним і страшним, що Грамотін миттю прикусив язика і перелякано обхопив свою величезну голову.

— Отак краще, — мовив дяк Розбійного приказу набагато спокійнішим тоном. — Звуть цього спритника Тимофієм Дєділовим, запам’ятай це. Тимофій Дєділов, купецький синок прийомний — і все тут, і ніяк інакше. А про решту мовчи, як і всі ми, включно з царем-государем.

— А ті, хто його розшукував — вони як же?

— А-а-а, ти маєш на увазі тих, хто справу отсю розплутував?

— Атож, Борисе Олександровичу, саме їх.

— Можеш не хвилюватися за тих нишпорок, Іване Тарасьєвичу, вони вже далеко, дуже далеко.

— Тобто їх в інший приказ перевели чи як?..

— Будемо вважати, саме так, — посміхнувся Рєпнін-Оболенський, тільки цього разу усмішка вийшла якоюсь лиховісною. — Усе саме так і є: перевели їх спочатку до мене в Розбійний приказ, а потім ще подалі відправили, по монастирях та по островах, а там, у разі розголошення таємниці, з ними всяке може статися. Та й хто їм повірить, сам поміркуй?..

І розвівши безсило руками, він прицмокнув, немовби від хвилювання, вимовляючи:

— Тож не сумнівайся: якщо їм життя дороге, то язики триматимуть за зубами.

— А може, його самого було би простіше — той… у приказ Господа Бога?..

— Та що ти таке верзеш, Іване Тарасьєвичу!..

Тепер Рєпнін-Оболенський дивився на співрозмовника чи то із презирством, чи то з відразою.

— Я думаю всього лише, що краще було б… — спробував виправдатися Грамотін.

— Використати купецького прийомного синка на благо нашої держави — от найкращий вихід! Цим і займися, люб’язний Іване Тарасьєвичу. Знаючи все про справжнє походження цього хлопця, ти маєш розуміти, що кров у його жилах тече шляхетна, а це має величезне значення для справи, дорученої тобі самим государем. Кров і шляхетність предків нічим іншим не заміниш. А у даному тобі дорученні без цього ніяк не обійтися. Зрозумів?..

Тепер дяк Розбійного приказу подивився на співрозмовника настільки проникливо і водночас пильно, що Грамотін раптом зрозумів одну просту річ. Що все це недарма — те, що сам государ Михайло Федорович знає таємницю походження людини, про яку йдеться. Це означає лише одне: без відома государя Рєпнін-Оболенський не став би передавати ТАКУ цінну людину у розпорядження Посольського приказу! Отже, даючи надскладне доручення йому, дяку Грамотіну, государ заздалегідь знав, що дяк не зможе підібрати підходящого виконавця. Звідси висновок: государ заздалегідь ОСОБИСТО подбав про виконавця!!!

А якщо так, то сперечатися тепер безглуздо. Він, Іван Тарасьєвич Грамотін, НЕ виконав того, чого від нього, виявляється, зовсім і не очікували. Всевидюще око государеве все побачило! Отже, лишається тільки покірно погодитися з вищою волею…

Ач як виходить! А Тимофій, отже зовсім не якийсь там пройдисвіт: його батько, нехай недовго, але займав царський престол. Його мати, попри загибель чоловіка, не повернулася до Польщі, як їй було наказано, а претендувала й далі на царський трон. Після чого здійняла смуту й вирішила покинути знівечену Московію до ніг самозакоханої Речі Посполитої.

І в жилах Тимофія Дєділова (саме так його тепер називають) змішалася кров отаких батьків… Та це справжня діжка з порохом!!! І ми тепер їхнього нащадка візьмемо й зашлемо до клятих поляків з протилежним за змістом дорученням… І вигадав це все сам цар-государ… Ото утнув наш Михайло Федорович! Отакий він метикований!..

І Грамотін промимрів, трохи запинаючись:

— Ну що ж… коли так… Тоді Микита мій відтепер нехай працює в тебе у Розбійному приказі… хай так! А ти пришлеш до мене цього… отого Тимофія Дєділова, прийомного купецького синка. Отак і зробимо, вирішено.

Почувши це, Рєпнін-Оболенський розкотисто розреготався, від чого навіть у віконці світлиці задеренчали шибки, а потім весело додав:

— От і добре, Іване Тарасьєвичу, от і молодець, що все зрозумів нарешті!

— Та зрозумів уже, зрозумів… — кивнув утомлено Грамотін.

— От і добре, от і чудово, що ти у нас такий тямущий!

І широко вишкірившись, дяк Розбійного приказу почав нагадувати:

— Дивися тільки, не бовкни нікому!.. Всі, хто його таємницю знали, — мертві, включаючи справжню матір, наприкінці життя оголошену чи то відьмою, чи божевільною. Тримай молодика у вузді. Яким чином — тобі відомо. Гонору в цієї людини з надлишком, як у батька, проте розум жвавий — тут уже материнська кров позначилася. А на гачку нашому він сидить міцно, і розуму в нього вистачить, щоб дурня не клеїти. Отак.

— А коли ти пришлеш його до мене?..

— Та зараз же, — не загаявся з відповіддю Борис Олександрович. — Ми тут поміж собою бесідуємо, а парубок тим часом на подвір’ї моєї команди чекає. Зараз же накажу йому до тебе зайти. Просто зараз, Іване Тарасьєвичу.

«Ну що ж, якщо Рєпнін-Оболенський прихопив його із собою, то, либонь, розраховував на успіх заздалегідь. Отже, весь цей план від початку й до кінця із государем точно погоджений», — подумав дяк і глибоко зітхнув, дивлячись вслід гостеві, що йшов до дверей.