Фатальна помилка - Страница 28

– Іване Тарасьєвичу, так я ж тобі першого-ліпшого і не пропоную!

— Тоді хто ж він?

Рєпнін-Оболенський хотів уже щось відповісти, але завмерши з напіврозкритим ротом, посидів якийсь час мовчки, а потім із загадковим виглядом мовив:

— Злодюжка — от хто.

— Злодій?! — зойкнув уражений до глибини душі Грамотін.

— Ну так, Іване Тарасьєвичу! Але до чого ж великий спритник, якби ти тільки знав!..

– І ти мені таке пропонуєш?! Хочеш, щоб особливе доручення самого государя якийсь пройдисвіт виконував?! Так, чи що?..

— А ти не волай, Іване Тарасьєвичу, а краще мене вислухай.

— Та що там!..

— А оте, що спритник цей крав не із власної примхи, а заради прийомної матері своєї — удової купчихи Василіси Дєділової. Любить він свою прийомну матір навіть більше, ніж любив би матінку рідну. І сестру свою зведену любить більше, ніж власне життя.

— Он як?! А що ж там зі справжніми його родичами?..

— Стривай, Іване Тарасьєвичу, не квапся, зараз і до справжньої рідні дійдемо. Поки ж запам’ятай: крав він не із власної примхи, а заради збереження честі купецької сімейки, що дала йому притулок. А от пограбував він не кого-небудь, а самого Дементія Миновича Башмакова…

— Башмакова?! Якого ж це Башмакова — невже того самого?..

При згадці самого лише імені царевого улюбленця у Грамотіна ледь щелепа не відвалилася від здивування. Це настільки контрастувало з могутнім чолом і округлим тім’ям дяка Посольського приказу, що могло б видатися смішним… От тільки серйозність ситуації не дозволяла навіть натяку на веселощі.

— Ну так, пограбував саме його… До речі, я казав тобі, як його звуть?

— Ні.

— Ну, тоді скажу: Тимофій Дєділов, прийомний син купчихи, яка свого часу розорилася — Василіси Дєділової.

— А-а-а… мені що із цього пройдисвіта, та ще й приблудного?

– Іване Тарасьєвичу, кажу тобі: не квапся! Зараз і до справжньої рідні цього крадія дійдемо, май терпіння… Ну, отже, Тимофієві у Дементія Миновича срібні свічники сподобалися. Хотів він їх продати, щоб родину виручити, та не судилося, мабуть що… Ми його саме під час крадіжки і схопили. Але схопили випадково, отак вже нам пофортунило… Опинилися в потрібному місці. А до цього… Іване Тарасьєвичу, якби ти тільки знав, як довго ми розшукували цього самого Тимофія!..

Рєпнін-Оболенський замовк, тоді Грамотін зміг нарешті вставити перше запитання, що вертілося на язиці:

— Ну, добре, упіймали твої людиська крадія, то яка ж із нього користь?! Якщо вже сам попався, то належить вчинити з ним, як закон наказує вчиняти у подібних випадках. Чому ж…

— А тому, що сам Дементій Минович Башмаков напоумив нас на хитрість: не вчиняти з крадієм Тимофієм Дєділовим за законом, а на гачок посадити.

— На який ще гачок?

— Прийомна мати його, оця Василіса Дєділова злодюжці нашому прихисток надавала? Надавала. А викрадені ним речі приймала? Приймала… От на цій підставі ми її в один з монастирів під нагляд і запроторили. Під час арешту цю удовицю шляк трафив, і тепер лежить вона безпомічна, а дочка її неповнолітня повсякчасно при ній перебуває. А куди дівчисько піде, якщо у неї ні копійки і ніякого захисту?! Тільки на вулицю в ці… не приведи Господи… Але ж ми добрі. До певного часу… Тому з великої нашої ласки утримуємо дівчину разом із матір’ю. А інакше — удовицю у в’язницю, брата на каторгу, сестрицю на вулицю… у кубло розпусти… Тимофій знає: якщо він почне сваволити, так і станеться. Але родину він ніколи не зрадить! А так і мачусі його, й сестричці дуже непогано живеться: дах над головою мають, обидві нагодовані, напоєні, у теплі гріхи свої замолюють.

— Ага, он воно як…

Грамотін трохи покивав, обмірковуючи почуте, потім запитав:

— Ну, і як він поводиться, Тимофій цей?

— Слухняний — ну просто шовковий! Розумний, кмітливий. Що накажеш, те і зробить. Сам про кожен дріб’язок подбає заздалегідь, наперед продумає, нічого не упустить. Я ним задоволений, чесне слово! Якби не государеве доручення і не твій Микитка — ніколи б тобі його не віддав! Вір, не вір — як хочеш, справа твоя, та тільки як воно є, так і є…

— Стривай, Борисе Олександровичу, — зупинив гостя Грамотін. — Ми ще не домовилися остаточно.

— То давай домовлятися!

— Кажу ж тобі, стривай! Все я зрозумів, окрім одного. Ну, з родини купецької злодюжка твій, хоч і з розореної… І рідня його нова в тебе на гачку… Але що з того?! Чому сам Дементій Минович Башмаков за якогось крадія жалюгідного заступився?!

— А-а-а, вірно, от у цьому і є таємниця!

Рєпнін-Оболенський так і засяяв при цих словах, і його величезна чорна фігура, здавалося, почала світитися самовдоволенням.

— Річ у тім, Іване Тарасьєвичу, що не надто давно Дементій Минович одержав з Розрядного приказу певні дуже цікаві відомості. І ця, можна без усякого перебільшення сказати, державна таємниця цілком пояснює, ким він насправді є, цей вихованець збіднілої купецької родини Дєділових…

— Ну, то ким же?

Рєпнін-Оболенський про всяк випадок боязко озирнувся на всі боки (хоча, окрім них двох, у кімнаті нікого не було), потім підвівся, перегнувся через стіл і тихо зашепотів щось прямо у вухо Грамотіну. Цього разу в дяка Посольського приказу не тільки нижня щелепа відвисла, але й уся його зовнішність неприємно змінилася, навіть очі сяйнули божевільним блиском.

— Отака справа, Іване Тарасьєвичу, — мовив гість, повертаючись на місце. — Тепер ще й тобі відома правда про цю людину. Проте для всіх інших він був, є й повинен лишитися тільки прийомним купецьким синком. Сподіваюся, ти зрозумів, що…