Фатальна помилка - Страница 30

Борис Олександрович не збрехав: не минуло й кількох хвилин, як у зовнішні двері постукали. На голосний окрик дяка: «Заходь!» — приймак збіднілої купецької родини Тимофій Дєділов увійшов у хату Посольського приказу. Іван Тарасьєвич зробив вигляд, що дуже зайнятий вивченням розкладених перед ним паперів, хоча насправді нишком придивлявся до гостя, вивчаючи й оцінюючи його поведінку.

Що можна було сказати про цю людину?.. Молодий, статуристий, плечистий, сухорлявий, невисокий на зріст. Великі розумні, гарні, трохи розкосі карі очі, у глибині яких грає незвичайний… якщо уважно придивитися — навіть якийсь диявольський вогник. Волосся пишне, хвилясте, темне, як вороняче крило, губи пухкі, немов у дівиці, рум’янець на всю щоку. Занадто гарний…

Ох, і де ж молоді роки самого дяка Грамотіна?! Якби років двадцять тому він одружився з красунею-черкескою, і в нього був би отакий самий синок. І хтозна, як би тоді склалася доля дяка Посольського приказу… А замість простого людського щастя він обрав государеву службу, щоб день у день сидіти й нидіти отут, порпатися у папірцях, писати доповідні, звіти… Отак і минає життя — тільки голова від роботи пухне та борода відростає! А потім приходить до тебе отакий красень, якого хоч зараз під вінець…

Хоча ні — під який ще вінець?! У неблизькі землі має він невдовзі відправитися, у подорож дуже небезпечну, з непередбачуваним фіналом. До того ж не за власною волею: адже головним у цій ситуації є аж ніяк не красень-молодик, який скотився до крадійства, а він — дяк Грамотін, нехай навіть згорблений, з довгою поплутаною бородою й поріділою копицею волосся на величезній круглій голові. Служака, розумака, відмінний стратег і просто гарна людина… Отака справа!

Обдумуючи майбутнє юнака, старий дяк раптом пожалів його, симпатичного незнайомця. Адже то правда: якби Грамотін свого часу оженився на черкесці, і в нього міг би бути ніяк не гірший синок-молодець! І якийсь суворий дядько міг би заслати його бозна-куди за тридев’ять земель…

— Наскільки я зрозумів, звати тебе Тимофієм Дєділовим, — нарешті порушив мовчанку Іван Тарасьєвич. Він не запитував, а констатував очевидне. Сказав перше, що спало на думку — тільки щоб почати розмову.

— Так, — просто відповів парубок.

«Небагатослівний, це добре. Начебто стриманий. Може, справді підходить?..» — подумав дяк, уголос же запитав:

— Чи знаєш ти, де перебуваєш?

— Так, у Посольському приказі. А звати вас Іваном Тарасьєвичем.

— Вірно. А чи знаєш, чим займається Посольський приказ?

— Ну-у-у… Справи різні та проблеми всякі заморські, посли, перемовини, листування цареве — усе це на вас…

— Загалом, вірно, — замислено мовив дяк, а про себе подумав: «Не такий уже він і наївний».

У двері знов тихо постукали.

— Заходь! — скомандував дяк.

У кімнату зазирнув Микола — писар Грамотіна.

— Я от чого, Іване Тарасьєвичу… Ви обідати будете? — поцікавився він і вирячився на Тимофія, не знаючи, чи запитувати ще й про нього.

— Звісно, збираюся, — роздратовано мовив дяк. — Неси скоріше!

— А цей? — і Микола кивнув головою на юнака.

– І цей також! Накажи накривати на двох, а потім дайте всі мені спокій не тільки на час трапези, але й на найближчу годину після неї.

— А-а-а?.. — і писар знову кивнув на Тимофія.

— Він залишиться тут. Розмова у нас важлива. Давай-но, Миколо, ми тут обидва вже зголодніли.

Писар вийшов. Незабаром у хату прибіг моторний хлопчина, який приніс і спритно застелив білу скатертину. Невдовзі стіл уже ломився від їжі: були тут і риба, і м’ясо, і соління різні, і калачі, й пироги… Все, чим багатий Посольський приказ.

Тимофій голодними очима прикипів до страв.

— Ти що, хіба не голодний? — жартівливо запитав Іван Тарасьєвич.

— Дуже голодний, — зізнався юнак.

— А чого ж не їси?

— Та того… ні… — зам’явся Тимофій.

У цей час до кімнати без стуку забіг цікавий писар і заходився метушливо розкладати тарілки і столові прибори, вдаючи старанність і працьовитість. Дяк від люті ледь не задихнувся. Обличчя його вкрилося червоними плямами, очі ледь не вилізли з орбіт. Він голосно видихнув повітря й несамовито гаркнув:

— Пішов геть!!!

Тимофій запитально поглянув на Івана Тарасьєвича. Микола кулею викотився за двері, акуратно прикривши їх за собою.

— От же ж свинота!!! Підслуховувати вирішив!.. — спересердя дяк ледь не вилаявся. — А ти, Тимофію, їж і не соромся.

Юнак присунув ближче миску з окостом, взяв ніж з виделкою й заходився неквапливо нарізати м’ясо, акуратно викладаючи скибочки на свою тарілку. Іван Тарасьєвич мимоволі замилувався діями юнака: до чого ж легко й елегантно вправляється він зі столовими приборами! Ніж і виделка буквально пурхали в його руках… І раптом дивовижна думка буквально розчавила величезний мозок дяка: «Як же боярин Рєпнін-Оболенський випустив з виду це його вміння?! Може, молодик значно хитріший, ніж видається на перший погляд?! А раптом він пам’ятає своє дитинство?! Це ж його матінка в Москву привезла першу виделку — це диявольське знаряддя. Відьма чортова! Який жах!..»

Обличчя дяка скривила гримаса. Тимофій миттю зірвався з місця й кинувся до нього зі словами:

— Що сталося? Вам зле?..

— Ні. Іди на місце, — зашепотів Іван Тарасьєвич.

— Може, вам води?.. — і юнак простягнув старому келих з водою.

— Ти їж, їж собі, — слабко відгукнувся дяк. — Зі мною все добре, зараз пройде.