Фатальна помилка - Страница 27

— Ти проходь. Проходь, розташовуйся, — запросив Грамотін гостя. Гігантською чорною горою гість гепнувся на ослін, що жалібно скрипнув, по інший бік столу, пригладив смоляне хвилясте волосся, величезну огрядну бороду (навіть ні, не бороду — швидше, бородищу), статечно відкашлявся і… мовчки прикипів очима до хазяїна приміщення.

«Ач, хитрун! Чекає, що першим я його запитаю. Значить, перевіряє. Отже, є про що мені повідати!» — зрадів дяк Посольського приказу. Однак виду не подав, натомість запитав:

— Ну, Борисе Олександровичу, що новенького розповіси?

— Зважаючи на те, Іване Тарасьєвичу, що тебе цікавить.

— Що ж, коли так, тоді розкажи, будь ласка, що там у Москві коїться?

— А ти, можна подумати, не знаєш? — недовірливо і водночас хитро запитав гість. При цьому його смоляна бородища оголила широку самовдоволену посмішку.

— Так звідкіля ж мені знати, коли опікуюсь я справами заморськими?! Ти ж розбійних людиськів усяких ловиш. А людиська-то наші, Борисе Олександровичу… От тобі саме й слід знати, що в Москві коїться.

— Ну що ж, коли так… Гаразд, Іване Тарасьєвичу, гаразд, люб’язний! Послухай, що в нас і де коїться.

Протягом наступної півгодини гість розповідав про те, що й де сталося, хто в яку халепу втрапив. При цьому варто зазначити, що оповідач із Рєпніна-Оболенського був прекрасний: його теревені хотілося слухати ще і ще, якби не серйозність становища. Тому дяк Посольського приказу потроху захвилювався. Розуміння ситуації з’явилося поступово: Рєпнін-Оболенський навмисно затягував час, очікуючи, що його попросять перерватися, приміром, у такий от спосіб: «Ну що ж, Борисе Олександровичу, все це, звісно, добре й дуже навіть весело, однак чи маєш щось сказати у такій-то справі? Якщо маєш, тоді говори, будь люб’язний, навіщо теревені розводиш». От же хитрун!..

Зрозумівши лінію поведінки гостя, Грамотін спокійно вислуховував одну розказану історію за іншою. Вислуховував і кріпився, нізащо не бажаючи першим переходити до головного.

І зрештою, здавалося, домігся-таки свого в момент, коли Рєпнін-Оболенський нарешті мовив бажане:

— А втім, власне кажучи, я до тебе, Іване Тарасьєвичу, у зовсім іншій справі зазирнув.

— Ага, так я й подумав! — Грамотін просто розцвів, почувши заповітні слова. — Наскільки я можу зрозуміти, високоповажний Борисе Олександровичу, ти маєш сказати мені щось про важливу справу, про яку ми говорили певний час тому. Чи не так?..

— Не так, Іване Тарасьєвичу, трохи про інше хотілось би поговорити з тобою для початку.

— Про інше?! Тобто…

Грамотін був розчарований настільки, що це не вкрилося від уваги гостя. Широко посміхнувшись у смоляну бороду, Рєпнін-Оболенський мовив:

— Та ти не переймайся, Іване Тарасьєвичу! Поговоримо і про справу, що цікавить тебе. Зрозуміло ж, поговоримо! Тільки про ціну спочатку домовимося. Про ціну ж подумати потрібно насамперед, хіба не так?

— Отже, про ціну мова йтиме?! Ах, от у чому річ, виявляється…

Второпавши, як спритно його підманули, Грамотін мимоволі мугикнув. Справді, виходило, гість його вміло спровокував, він же мимоволі виказав своє внутрішнє напруження нетерплячою фразою щодо «важливої справи». Хитрий боярин, ох і хитрун же!..

— Добре, Борисе Олександровичу, доводиться визнати твою правоту: ми справді не встигли домовитися про ціну. Скільки ж грошей ти хочеш?

— А хто сказав тобі, Іване Тарасьєвичу, що я хочу грошей?

— Тобто як це?..

— Та отак. Ти мені, люб’язний, Микитку свого віддай, от і все.

— Микиту?! Тобі?!

— Саме так.

Грамотін ледь не розлютився, однак вчасно стримав себе. Річ у тім, що Микита був найбільш тямущим і розумним піддячим. Віддати його в розпорядження Рєпніна-Оболенського було однаково, що власноруч спалити Посольський приказ, бо на кого ж у такому випадку, дяк зможе опиратися в роботі?!

— Не думаю, що ми в такий от спосіб сторгуємося, — заперечно хитнув головою Грамотін, однак гість додав поспіхом:

— А от мені здається, що сторгуємося, причому легко.

— Ціна твоя недоречна, Борисе Олександровичу…

— Дуже навіть доречна! Сам лищень поміркуй: я тобі хлопця свого даю — ти мені також свого віддаєш. Все чесно, ніякого підступу.

— А хто ж у моєму приказі мені допомагатиме?! Хто, окрім Микити, такий огром справ потягне, що тут є?! — Дяк кивнув на купу дрібненько списаних аркушів.

— Нічого, Іване Тарасьєвичу, нічого: нового помічника знайдеш згодом. А от у мене в Розбійному приказі справ ще більше накопичилося, ніж у тебе. Мені Микитка твій зараз ой як згодиться!

— Краще вже тоді не віддавати тобі надійного помічника, а самому знайти, хто б із царевим дорученням впорався.

— Що ж, шукай, якщо хочеш! Тільки скажи от що: ти вже знайшов підходящого?

— Сам знаєш, що ця справа надто важка, — смутно зітхнув Грамотін.

— Знаю й розумію. Тому і пропоную тобі на допомогу помічника свого. Отож не дурій, Іване Тарасьєвичу, а скористайся допомогою, тобі запропонованою. В іншому разі сам поміркуй: не знайдеш потрібного — тоді государ тебе зі служби умить викине. Він вже грозився вчинити так, хіба ні?

— Грозився, — похмуро підтвердив Грамотін.

— Ну от, бачиш! А якщо викинуть тебе із цього двору, тоді тобі ніякий Микита тим паче не знадобиться. Що на це скажеш?

Дяк довго обмірковував усе почуте, перш ніж відповісти:

— Ти по-своєму маєш рацію, Борисе Олександровичу, доводиться це визнати. Але річ не в тім, що Микиту ми обидва знаємо, а я твого хлопця навіть в очі не бачив! Тим часом, ти розумієш, яку складну справу доручив мені государ. Тут перший-ліпший не годиться, тут треба би…