Фатальна помилка - Страница 26

К оглавлению

26


Особливе місце в його творчому спадку займає написаний латиною трактат «Discursus de bello Moscovitico ad illustrum Romanum Hojski Vlodimiriensem Capitaneum, affinem» («Розвідка про війну з московитами…»): хоча він був надрукований в Парижі аж 1634 року, проте писався саме тоді, коли Немирич завершував свої студії в Сорбонні. Це засвідчує, що юнак іще в ті часи відчував загрозу, яку становило Московське царство для Речі Посполитої. Поза сумнівом, Юрій розумів, що рано чи пізно справедливість своєї військової теорії доведеться випробувати на практиці…


Старший товариш Кшиштоф Арцишевський закликав юного княжича податися до Південної Америки: разом вони могли би спробувати, доклавши певних зусиль, розгорнути на тих землях социніянську колонію, а з часом, можливо, і цілу державу створити! Однак Немирич прагнув прожити життя на рідній землі. А отже, ще зі студентської лави вважав за краще готуватися до протистояння з московитами. Бо чим раніше почати, тим кращими будуть результати…

Глава 6
Засланий козачок

Хата дяка Посольського приказу,
Кремль, Москва, рання весна 1632 року

Іван Тарасьєвич відсунув подалі купу дрібно пописаних паперів, трохи пом’яв у кулаці не надто довгу, зате пишну темно-каштанову бороду, втомлено відкинувся назад і притулився спиною до стіни хати. Він дуже не любив одержувати отакого штибу доручення, над одним з яких зараз сушив мозок. Ні, зрозуміло, це велика честь і все таке інше в тому ж роді. Та тільки як виконати завдання, якщо до кінця незрозуміло, яким чином до нього взагалі підступитися?! Це ж не посла в чужу землю призначити, це ж!..

Та-а-ак, завданнячко. І все на його приказ валять, тільки на його Посольський приказ. Спробував би хтось інший… так ні ж! Цар-батюшка наполягає: мовляв, твоя це справа, Іване Тарасьєвичу, і нічия більше. І не сперечайся, а краще подумай, як з дорученням упоратися.

От він і думає. Цілий тиждень думає, аж голова від болю репається. Надія й опора наша Михаїл Федорович уже терпець втрачати почав: мовляв, що ж це таке, Іване Тарасьєвичу, на що це схоже?! Або тобі приказ Посольський очолювати набридло?! Мовляв, якщо так — ти скажи тільки, у мене на твоє місце одразу ж заміна знайдеться, а ти геть із царського двору підеш і надалі житимеш, як душі твоїй завгодно. Отакі справи…

Жартує государ, жартує щодо заміни швидкої. Ясна річ! Ну, припустимо, людину на місце Івана Тарасьєвича підшукати можна. Водночас, щоб людині цій вивчитися всім хитрощам та тонкощам справи — це скільки ж часу минути має?.. А втім, хтозна. Може, й не надто вже багато. Тому краще не ризикувати прихильністю государя, а…

У сінях щось грюкнуло, пролунали кроки, потім двері відчинилися, і в хату обережно зазирнув скуйовджений піддячий. Знаючи, що начальство нині дуже стурбоване, а тому не в дусі, він мовив обережно:

— До вашої милості, боярин Рєпнін просяться…

— А-а-а, Борис Олександрович завітав! Так-так, зрозуміло, нехай заходить, і без зволікань.

Іван Тарасьєвич уже перестав сподіватися на Рєпніна-Оболенського, як раптом сьогодні… Невже допоможе?!

Річ у тім, що тиждень тому государ просто на засіданні думи запитав суворо дяка Посольського приказу: «А що можеш розповісти нам, Іване Тарасьєвичу, із приводу мого доручення? Нумо відповідай».

Коли ж Грамотін лише руками розвів, государ і вимовив оту саму фатальну фразу: «Якщо тобі, Іване Тарасьєвичу, приказ Посольський очолювати набридло, ти скажи тільки, у мене на твоє місце одразу ж заміна знайдеться. Ти ж собі геть із царського двору йди і надалі годуйся, як душі твоїй завгодно».

От саме після цього прикрого випадку боярин Рєпнін-Оболенський підгадав момент, коли поруч із ними сторонніх не було, підкликав опального дяка й мовив тихо, але досить переконливо: «Ти от що, Іване світ Тарасьєвичу… Ти не бійся, а трішечки зажди. Знаю, у чім річ. До того ж є в мене на прикметі людина, яка тобі допоможе. От тільки не зараз… Зараз я зайнятий, так що потерпи трошки. Зовсім трішечки».

Зрозуміло, Грамотіна здивувала надзвичайна поінформованість Рєпніна-Оболенського. Він не втримався від розпитувань, що саме відомо бояринові й звідки. А також поцікавився, яку плату запросить він за свою людину або за його послуги. Однак Борис Олександрович миттю напустив на себе суворий вигляд і відповів коротко: «Знаю, і все тут! Не твоя це турбота, Іване Тарасьєвичу. Що ж до плати за мою допомогу, то поговоримо про це, як до справи дійде».

От і все. Як не благав його Грамотін порозумітися, нічого більше дяк Розбійного приказу говорити не став, тільки велів набратися терпіння: «Христос терпів і нам велів. Почекай, Іване Тарасьєвичу, всьому своя черга, а більше я тобі нічого не скажу, як не проси».

Відтоді минув тиждень. Вони кілька разів бачилися, однак Рєпнін-Оболенський щораз уникав прямої розмови, роблячи вигляд, що не розуміє, у чім річ. Зрештою Грамотін вирішив, що ніякої допомоги ні від кого очікувати не доводиться, як раптом…

Невже?!

Утім, поживемо — побачимо.

Так би мовити, Христос терпів і нам велів…

— Здоров був, Іване Тарасьєвичу.

— Здоров був і ти, Борисе Олександровичу.

Коли боярин Рєпнін-Оболенський — могутній рослий чорнявий бородань, вбраний в усе чорне з ледь помітним, найтоншим срібним прошиванням, — увійшов у кімнату, місця в приміщенні миттю немовби поменшало. Навіть сам очільник Посольського приказу, здавалося, скулився, попри те, що господарював тут саме він.

26