Фатальна помилка - Страница 17

Смолоскип біля входу давав більше кіптяви, ніж світла. Тому в камері було досить темно, і священик не зміг виразно роздивитися вираз обличчя бранки. Вона ж мовила з неприхованою зневагою:

— Не треба, святий отче, не намагайтеся мене обдурити. Я помираю, мене більше ніщо не хвилює…

Тут відьма раптом неприродно вигнулася, тихо застогнала, на кілька хвилин затихла, потім продовжила:

— Ніщо, крім одного. Іван, мій синок… Щось чутно про нього?

— Твій син помер, — похитав головою священик.

— Ні, святий отче, він живий! — ув’язнена знов вишкірилася. — Я, щоправда, не відаю, що з ним і де він, однак прекрасно знаю… тобто почуваю, що хлопчик мій не пропаде. Як би хотілося бодай поглянути на нього перед смертю, якби ви тільки знали, отче!..

— Твій син вже не прийде, — мовив диякон, цього разу не заперечуючи прямо, що відьмина дитина жива. — Хоча якщо ти погодишся…

— Ні! — вона заперечно мотнула головою. — Ні вам, ані комусь іншому мого хлопчика не знайти. Тому він житиме. Мій Іванчик, моя кровиночка…

— Послухай! Я можу відшукати твого сина. Тільки скажи, де він — сподіваюся, ти ще зможеш із ним побачитися…

— Звідки ви знаєте?

— Я знайду і приведу його до тебе, — просто відповів Димитрій.

Ув’язнена різко задерла вгору висохлу руку. Перекручене гнівом обличчя робило її схожою на примару. Священик подумав, що, мабуть, поквапився, відіславши стражника. Незважаючи на довгі роки ув’язнення, відьма справляла враження сильної жінки. Хтозна, на що вона здатна…

— Навіть не думайте заколисати мене неправдою…

Несподіваний приплив люті немовби висмоктав останні сили з ув’язненої, й вона продовжила, ледь чутно ворушачи губами:

— Холодно, як же тут холодно… Я незабаром помру. Зима вже близько. Сонце слабшає, навіть удень у цій моїй норі панують сутінки… Ви відчуваєте, отче, як помирають дерева, трава?.. Незабаром все покриє білий сніжний саван…

— Припини! Не ховай себе живцем, бо це є зневіра у промислі Божому, а отже, наклеп на…

Слова диякона потонули в гудінні монастирського дзвону: настав час вечерні. Відьма насилу повернула голову й, більше не мружачись, подивилася прямо на вогонь смолоскипа. Раптом її зіниці розширилися й потемнішали, злиплі пасма брудно-сивого волосся впали на обличчя. Зненацька вона заговорила якимсь дивним, зовсім зміненим голосом:

— Синку, чи не кривдив тебе отець Євлампій? Він же прилаштував тебе в пристойну родину, як і обіцяв? Чому це не зовсім?! Я ж йому заплатила стільки, щоб ти міг жити, як і личить людині твого походження…

— З ким ти розмовляєш? — сторопів священик.

Ув’язнена замовкла. В її очах, тепер світлих і зовсім прозорих, танцювало полум’я смолоскипа. Наступної секунди вона вказала рукою на цей димний вогонь:

— Дивись туди, туди, туди… Що ти бачиш?

— Смолоскип…

— Ні! Дивись уважніше. Бачиш, там якесь маленьке селище?.. Рибальське селище. Чуєш, як плюскотить річкова вода?

— Але я не бачу ніякого селища…

— Так, це вже і справді не селище, а фортеця! Багато стрільців, багато… Як же вправно він тримається в сідлі — справжній принц… Ой!!!

Переляк спотворив обличчя ув’язненої, вона пробурмотіла:

— Тільки не це… — і знепритомніла.

Диякон схилився над ліжком.

— Що з тобою?

Відьма отямилася й забурмітала знов:

— Бачу розкішний будинок… і дівчину коло вікна. Вона ще не знає. Але незабаром, незабаром… Він іде по дорозі, що веде до будинку. Мій дорогий хлопчик, кровиночка моя! Зачекай… Мої очі застеляє туман…

Мова ув’язненої зробилася нерозбірливою, немовби під час марення.

— Але де ж твій син?

Священик із завмиранням серця чекав на відповідь, але жінка мовчала. Тим часом, кавалок неба в малюсінькому віконці немовби посвітлішав. Величезна яскрава зірка спливла на небосхил, кидаючи на землю кривавий відсвіт.

— Це Марс? — зненацька поцікавилася ув’язнена.

— Не знаю, — відповів священик.

— Так, це Марс. Це знак: зірка — початок нового життя! Тепер я спокійна: навіть якщо вороги знайдуть мого синочка, то не займатимуть його… Не насміляться. Отже, мені можна спокійно померти.

Ув’язнена простягнула руку, вказуючи собі за спину. Димитрій знов подивився у вікно… і жахнувся: незважаючи на пізню годину, за крихітним віконцем вставало сонце, наповнюючи камеру сяйвом, що розгорялося з кожною секундою!!! Спочатку світло було непевно-боязким, мерехтливим, але поступово зробилося яскравим, немовби від пожежі. Потім сонячні промені залили всю камеру й затьмарили вогонь чадливого смолоскипа, що одразу згас і відтепер лише мляво димів…

— Розкажи, хто не займатиме твого сина? — відчуваючи, що можна впустити щось важливе, диякон торкнувся руки ув’язненої.

І відсахнувся перелякано: рука була холодною, немов лід, а від його дотику безсило звісилася збоку ліжка.

Жінка була мертвою.

Димитрій зробив кілька кроків до дверей, але одразу відчув легке запаморочення. Насилу усвідомлюючи, що відбувається, він плавно осів на підлогу камери. Останньою думкою було покликати на порятунок…

О п’ятій годині ранку монастирський дзвін загудів до заутрені. Разом з його звуком у вартовому приміщенні з’явився і комендант, щоб іще до сніданку зробити ранковий обхід. Усе було в порядку, як і зазвичай. От тільки з-під дверей камери «нумер чотири» струменіло яскраве світло, при цьому звідти не було чутно ані звуку. Що за чудеса?!