Фатальна помилка - Страница 16


К оглавлению

16

— Агов, до тебе тут прийшли, — тихо мовив вартовий, пропускаючи священика вперед. Зіщулившись на яскраве світло смолоскипа, єретичка ковзнула поглядом по фігурах прибульців і просипіла слабким застудженим голосом:

— Я знала, що колись до мене прийде священик, але все ж таки сподівалася, що сюди надішлють латинського падре, а не схизматика.

— Це неможливо, — коротко відрубав диякон і мимоволі кахикнув: дихати огидним спертим повітрям камери було неймовірно важко.

— Я вже упокорилася із цією думкою, — зітхнула ув’язнена. Диякон почав уважно вивчати її. Здається, не така вже й стара, як здавалося спочатку… Спокійне обличчя, м’який вкрадливий голос… Зовсім ані крапельки не схожа на страшну відьму!

— Залиш нас самих і не турбуй, допоки я не покличу тебе, — звернувся отець Димитрій до охоронця, водночас невідривно дивлячись у зіщулені, трохи червонуваті очі ув’язненої.

— Як завгодно, — з полегшенням зітхнув вартовий. Потім застромив смолоскип у подвійне кільце на стіні біля дверей. Подлубавшись у невеликій торбинці на паску, витягнув звідти свічковий недогарок, запалив його від смолоскипа й поспіхом вийшов геть, закривши за собою важкі металеві двері. Заскрипів ключ у замку, потім отець Димитрій почув, як кроки охоронця стишуються далеко в глибині коридора. Ще кілька хвилин він дослухався до тиші, що настала за дверима, поки не переконався: вони справді лишилися самі.

— Ви прийшли, щоб вислухати мою сповідь, святий отче? — порушила мовчанку жінка. — Це буде остання сповідь… хіба ж ні?..

Диякон гаявся з відповіддю. Він раптом злякався, що якимсь необдуманим словом зіпсує все. Тоді люди, що доручили йому настільки відповідальну місію, залишаться незадоволені виконавцем.

— Я вмираю, отче, я відчуваю: кінець вже близький. Що зараз потрібно від мене? — запитала ув’язнена у священнослужителя.

— Покайся в гріхах, раба Божа, і попроси у Всемилостивого прощення.

— Мені немає в чому каятися.

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі жінки при цих словах. Вимовляючи їх, ув’язнена ледь помітно посміхнулася, вишкіривши зуби, що в невірному світлі смолоскипа виглядали напрочуд хижо. Священикові зробилося зле від цієї посмішки. Відчувши, як по спині пробіг холодок, він скрикнув:

— Як?! Ти наполегливо домагалася священика, а тепер стверджуєш, що тобі нема в чому каятися?

Почувши це, ув’язнена різко мотнула головою. Священик внутрішньо здригнувся, тому що її очі спалахнули криваво-вогненним світлом, хоча голос залишився вбивчо спокійним:

— Дурниця. Це сповідь, а не допит, тому я зовсім не маю звітувати про якісь надумані гріхи. Але якщо ви, отче, не розумієте цього, то я не бажаю вас більше бачити. Вертайтесь туди, звідки прийшли — до своєї благочестивої пастви… Ви мене зрозуміли?

Священик не відразу второпав, як відповісти на цей раптовий випад. Така зухвалість спантеличила і злякала його. Ув’язнена поводилася дивно — зовсім не так, як інші засуджені, котрих йому доводилося сповідувати. Обережність підказувала, що краще піти — а раптом відьма замислила зле?! Але диякон придушив у собі цей порив і вирішив залишитися до кінця.

— Покайся в гріхах, — повторив Димитрій, намагаючись нічим не видати свого хвилювання, і простягнув Марині великий срібний хрест. — Покайся і спокутуй гріхи свої, доки не пізно.

Однак ув’язнена, яка невідривно пильнувала диякона, встигла перехопити його погляд. Поводилася, немов змія, у будь-який момент готова вжалити…

— Мені немає в чому каятися, — уперто повторила жінка і знов хижо посміхнулася. — Я не належу до вашої віри, я взагалі ненавиджу схизматиків. Всі ви — затято брехливі лицеміри. Обіцяли мені вічне блаженство в раю, а після сипали мерзенними обвинуваченнями…

Священик відступнув до дверей, збираючись покликати вартового, але не встиг: ув’язнена здійнялася на ліжку і простягнула кощаві руки до нього. Диякон перелякано позадкував… Але тут обличчя відьми спотворила жахлива гримаса, вона із тужливим стогоном впала на ліжко і завмерла там у надзвичайно незручній позі. Димитрію здалося навіть, що вона померла — однак червонуваті очі продовжували осмислено спостерігати за священиком.

— Що з тобою?.. — співчутливо спитав диякон, мимоволі відчувши приплив жалості. Поступово жінка впоралася з болем і прорипіла:

— А ви не схожі на інших священиків, які приходили сюди раніше…

— Людським судом ти вже засуджена, проте Господь милосердний, — священик спробував говорити якомога м’якіше. — Бог утішає в нещасті й полегшує найтяжчі страждання, якщо бачить щире каяття.

— Годі вже, — різко зупинила його жінка. — Ви, я бачу, прийшли сюди зовсім не для того, щоб утішити мене перед смертю. Ви хочете дещо вивідати в мене… Але я знаю: щойно розповім про все, як ви відшукаєте і вб’єте дорогих мені людей!..

Диякон хотів заперечити, однак ув’язнена не дала перервати себе:

— Стривайте, дайте сказати! Отже, нічого подібного не станеться. Я не могла б розповісти про моїх близьких, навіть якби захотіла. Я ж бо сама нічого не знаю про них!!! Нічого відтоді, як мій чоловік був убитий під час полювання, мій найвідданіший друг посаджений на палю, а син повішений… А батько?!

Ув’язнена на мить замислилася, дивлячись на сірі, вкриті цвіллю стіни.

— Про батька я також нічого не чула… Давно не чула, дуже давно… Єдине, що тепер відчуваю — це смерть, смерть, навкруги смерть…

— Але ти поки що жива, і я усе ще можу допомогти тобі! Сповідайся, заспокой свою душу заради Христа…

16