Фатальна помилка - Страница 18

— А то до відьми вчора ввечері священик приїхав, щоб висповідати її, — доповів один із двох охоронців, які супроводжували начальство під час обходу.

— Священик?! — у коменданта очі на лоба полізли.

— Ну так, священик. Диякон, — пробелькотав вартовий.

— А мені чому не доповіли?!

— Так пізно вже було…

— Пізно?!

— Ну так, дуже пізно. Уже й сонце навіть сіло, сутінки… і дощ…

Не стримавши гніву, комендант аж загарчав від роздратування. Авжеж, зрозуміло: особливе розпорядження! Без нього на острів стороннього просто не перевезли б. Проте ж не дарма… ох, не дарма він був проти цієї затії!!! Справді, хіба мало святих людей жило в Соловецькому монастирі, щоб запрошувати сповідника з-за його меж!

І от будь ласка…

— Який дурень впустив учора до відьми чужого диякона?! — гаркнув комендант, напираючи грудьми на переляканого охоронця.

— Фока…

— Ну, я йому!.. І тобі!.. І тобі!.. — комендант по черзі тицьнув пальцем у груди кожному вартовому. — Ви що, хіба не розумієте, що вже ранок?!

— Розуміємо, але…

— Ви розумієте, пустоголові дурбелики, як довго затягнулася сповідь?! А нумо відімкніть двері камери номер чотири! Хутко!!!

Тремтливими руками охоронець ухопив зв’язку ключів, насилу відшукав потрібний, ледве відімкнув неслухняні двері.

Тієї ж миті загадкове світло, що струменіло з-під дверей, щезло. У напівмороку камери ледве можна було розрізнити мертву ув’язнену, застиглу на ліжку. Отець Димитрій лежав на підлозі, закинувши голову, а його осклянілі очі нерухомо дивилися в стелю.

Комендант перехрестився, підійшов ближче до священика, опустився на коліна, приклав вухо до його грудей і мовив з полегшенням:

— Слава Богові, він дихає!

Потім роздратовано звернувся до застиглих на порозі вартових:

— Ну, чого стоїте, як укопані?! Несіть його на свіже повітря, доки живий.

— Накажете відправити повідомлення до Архангельська?

— Зрозуміло. І коли сповідника на свіже повітря винесете, нехай один з вас за ченцями збігає…

Комендант мотнув головою убік ліжка з мертвою відьмою.

— Бачу, тут не обійшлося без чаклунства. Треба хоча б диякона врятувати.

Гримлячи підкованими чоботями, він вийшов з камери. Охоронці кинулися виконувати розпорядження начальства.

Фортеця неподалік Астрахані,

літо 1634 року

Діставшись до воріт фортеці, вершники спішилися, і козак постукав руків’ям батога у ворота. Всередині негайно загриміли кроки, в одній зі стулок на рівні очей розкрилося маленьке віконечко, і похмурий сонний голос прогарчав:

— Хто?..

— Я привіз затриманого до Старця, — пояснив козак.

Пішохідна хвіртка миттю відкрилася, і прибульці без подальших зволікань увійшли до фортеці. Вартовий, який дивився на гостей похмуро й непривітно, провів їх довгим коридором і через фортечний двір до низенької прибудови, у вікні якої горіла товста воскова свіча. Постукавшись, охоронець увійшов туди сам. Із будівлі деякий час долинали приглушені голоси, нарешті вартовий визирнув відтіля й попросив гостей трохи зачекати тут, у прибудові, доки Старцеві доповідатимуть про їхнє прибуття. Коней же було довірено турботам худорлявого хлопчини, який саме пробігав поруч.

У прибудові було затісно. За маленьким столиком розмістився лисий дідок з величезною сплутаною бородою, що відстовбурчилася й усіляко йому заважала. Дідок відірвав погляд від книги, у яку щось записував при слабкому свічному світлі, кивнув гостям і заметушився, звільняючи лаву поруч із собою від купи пергаментних сувоїв.

— Сідайте. Мабуть, зголодніли з дороги? Зараз покличу Параску, вона вмить щось для вас зметикує. Нічого, що я з вами отак, по-простецьки?.. Мені це неначебто дозволено, я ж тутешній писар Матвій. Я весь час метушуся між черню й знаттю, верчуся-кручуся і з тими, і з іншими, бесіди веду, справи всякі вирішую… Сідайте!

Лисий дідок прочинив вікно й гукнув:

— Параско! Параско, у нас гості!..

— Зараз, зараз… — долинуло іззовні. За деякий час на порозі прибудови з’явилася пишнотіла червонощока молодиця, на ходу поправила сарафан і розкішну квітчасту хустку, невдоволено запитала:

— У чому річ?

— Гості в нас, кажу ж тобі! Принеси-но чогось попоїсти, вони з дороги зголодніли.

Красуня невдоволено пирхнула:

— Чого вам принести? У нас не трактир все ж таки…

— Та все неси, все! — роздратовано махнув рукою писар.

Молодиця принесла гостям казанок холодної каші й глечик молока:

— От! Це все, що є.

— А ложки?.. — набурмосився писар.

— Свої треба мати, — невдоволена Параска кинула на стіл дерев’яні баклуші. — Оцим їжте, іншого немає.

Втім, ледве гості приступили до частування, як у дверях з’явився вартовий і наказав прибульцям йти за ним. Приїжджі мовчки вийшли. Писар зажурено крекнув, а Параска, зрозумівши, що й до чого, єхидно поцікавилася:

— То як, угомонився, нездаро? Ну, добре, я пішла собі.

І поволі розгойдуючи стегнами, молодиця попрямувала до виходу. Писар тужливо зітхнув і повернувся до свого столу.

Тим часом гості увійшли до Старця. Був він високого зросту, широкоплечий, трохи сухорлявий, з довгим каштановим волоссям, акуратною сивуватою бородою та спокійними, впевненими світлими очима, у яких світився ясний розум. Коли гості увійшли, Старець відірвався від читання якогось сувою. Якнайщільніше закутавшись у сіру вовняну накидку, він кивнув охоронцеві — той миттю вийшов геть. Тоді Старець повернувся до гостей і почав уважно розглядати їх.