Фатальна помилка - Страница 15

З півночі віяв крижаний пронизливий вітер, самотні дерева вигиналися, рипіли, стогнали, їхні могутні гілки билися об широкі монастирські мури. Священнослужитель геть змерзнув, проте все-таки продовжував шлях. Чим ближче наближався до мети, тим більше відчував величезну втому і бажання спокою. Але ж пастирський обов’язок!..

Нарешті він опинився біля воріт Соловецького монастиря й несміливо постукав у них. Через деякий час з іншого боку долинули довгоочікувані кроки, ледь чутні через завивання вітру.

— Кого це ще принесло проти ночі? — невдоволено пробурчав вартовий, намагаючись відкрити оглядову заслінку. Він прововтузився досить довго, поки віконце з рипінням не розчахнулося, тоді тріпотливе світло смолоскипа вихопило з темряви обличчя й частину фігури незнайомої людини в довгій чорній рясі.

— Хто ти такий? — згідно з тюремним порядком, запитав охоронець воріт, хоча й був заздалегідь попереджений про майбутній приїзд гостя.

— Диякон Димитрій Тихонов.

— Навіщо прибув сюди?

— Викликаний до одного з ув’язнених. Це жінка, вона помирає…

— Ага, нарешті! Приїхав, дочекалися! — вартовий явно зрадів, ще якийсь час помудрував із запорами, потім розчахнув важкі, оббиті залізом ворота й звернувся до гостя: — Заходь, та швидше, бо непогода он як розігралася.

Священик не змусив себе довго вмовляти. Насамперед охоронець провів його в добре протоплене вартове приміщення. Коли приїжджий скинув плащ, то виявилося, що це стрункий парубок у наскрізь промоклому одязі. На вигляд йому було ледве більше двадцяти років, довге темно-русяве волосся струменіло до плечей великими локонами, а блакитні, ледь прищулені очі дивилися на вартового відкрито й довірливо.

— Та ти весь вимокнув! — сполошився охоронець. — Нумо хутко знімай свою рясу, я тебе у щось сухе перевдягну.

— Нам таке заборонено, — лагідно відповів гість. — Ось тримай, просуши хоча б оце.

Він віддав охоронцеві промоклий плащ, підійшов до грубки й простягнув змерзлі руки до її розігрітої стінки.

— Ну, як хочеш, — дещо ображено пробурчав вартовий і продовжив діловито: — То як же його звати?

— Кого?

— Ув’язненого, до якого ти приїхав, зрозуміло.

— Повторюю, це жінка. Невідома.

— Ага, єретичка, нумер четвертий, — кивнув охоронець і довірчим тоном повідомив: — Цю відьму весь наш гарнізон боїться. Подейкують, вона самого царя і його нащадків прокляла, отакої…

— Може, так, а може, й ні, — лагідно мовив диякон. — У всякому разі, який би страшний злочин вона не скоїла, ніхто не має права позбавляти її останньої сповіді.

— Маєш рацію, — неохоче погодився охоронець, замислено смикаючи довгого вуса. — Але ти, людино Божа, однаково будь із відьмою цією уважним. Подейкують, що єретичка ця дуже, дуже небезпечна…

— Неодмінно, — погодився диякон. — Тільки де ж перебуває ця сама єретичка, куди мені далі йти?

— Е-е-е, стривай-но, стривай! — погрозив пальцем вартовий. — Ти не підеш туди один, я сам проведу тебе.

— Але як же таїнство сповіді?..

— До єретички без нашого нагляду нікого пускати не можна, такий порядок! — охоронець випнув груди колесом, від чого набув надзвичайно поважного вигляду. — Й окрім того, без провідника тобі потрібної камери нізащо не розшукати. Тут тямуща людина потрібна.

— Ну, що ж… Якщо інакше не можна, тоді веди мене до ув’язненої.

— А ти вже відігрівся, преподобний?..

— Веди, вона на сповідь чекає.

Вартовий знизав плечима, підкрутив вуса й кинув коротко:

— Гаразд, тоді підемо зі мною.

Для початку він перевірив, чи надійно замкнені монастирські ворота, потім зачинив двері у вартове приміщення й озброївшись смолоскипом, попрямував до тюремного відділення. Священик йшов слідом за ним не відстаючи та з цікавістю розглядаючи на ходу величну споруду.

Монастир являв собою потужну п’ятикутну фортецю, оточену височезними товстими мурами, мав сім воріт і вісім веж. Споруда мала вигляд грізний і суворий, кутові вежі були з’єднані одна з одною критими переходами, де розташовувалися житлові й господарські приміщення.

Священик і вартовий перетнули внутрішній монастирський двір, проминули спочатку триглавий Успенський собор, потім п’ятиглавий Преображенський собор і Благовіщенську церкву, перш ніж пірнути в лабіринт коридорів в’язниці, прихопивши додатковий смолоскип. Важко було уявити, скільки похмурих таємниць зберігалося за холодними сірими стінами з безліччю залізних дверей! Годі й казати, моторошне місце…

Нарешті зупинилися біля невеликих дверцят. Охоронець погримів зв’язкою ключів, шукаючи потрібний, і заходився відкривати проіржавілий замок. Протяг, що гуляв тюремними коридорами, спробував загасити вогонь смолоскипа, чорні тіні й яскраві відблиски затанцювали на сирих стінах, низьких склепіннях і на земляній підлозі. Нарешті дверцята голосно заскрипіли і насилу розчахнулися, тоді тремтливе полум’я осяяло тісну кімнатку.

Камера «нумер четвертий» мала форму усіченої піраміди, що звужувалася від входу вглиб. У довжину приміщення мало близько трьох метрів, завширшки і заввишки біля входу — по два метри, у тупиковому кінці — по метру. У місці стику низької задньої стінки й стелі у товщі муру було прорубано малюсіньке віконце — втім, зараз роздивитися через нього бодай щось вже не було можливості через сутінки, що наступили. У кутку біля сирої стіни приткнулося залізне ліжко з ніжками, намертво вкопаними в підлогу. На цьому вбогому ложі на купі брудного ганчір’я обличчям до входу лежала сива жінка, бліда й виснажена. Кожному, хто подивився б на нещасну, ставало зрозумілим, що вона провела у в’язниці не місяці, а роки. Сірий одяг на змарнілому тілі нагадував безформний саван, пасма поплутаного волосся спадали на втомлене обличчя й величезні згаслі очі.