Фатальна помилка - Страница 88

Бій тривав весь день. Заляпані кров’ю і багнюкою люди несамовито рубали один одного, важко дихаючи, послизалися від утоми, але знов здіймалися на ноги і рубали, рубали, рубали!..

Ближче до вечора живими залишилися тільки Юрій та Федір. Сил продовжувати майже не мали обидві сторони, тому все звелося до двобоїв: доки інші відпочивали, лежачи на просотаній кров’ю землі, хтось один, щонайбільше двоє бунтівників виходили битися чи то проти генерального писаря, чи проти його сотника надвірної корогви. Останні боролися буквально за своє життя, тому не мали шансів на перепочинок. Їх рятувало тільки те, що вороги володіли зброєю вкрай погано.

Юрій відбивався від чергової пари, коли раптом Федір жахливо скрикнув:

— Позаду!!!

Тієї ж миті ліве плече обпік різкий біль. Немирич впустив шаблю, хитнувся й відчув, що падає… і впав би, якби вчасно не підскочив Федір. Сотник надвірної корогви підхопив свого пана, а вільною рукою продовжив відбивати удари — адже їх атакували знов… Юрій потягнувся до шаблі, що лежала під ногами у траві, проте Федір вигукнув відчайдушно:

— Позаду стоїть кінь, хутчіш тікаймо!!! — і потягнув пана кудись назад. Повстанці, які розляглися на землі довкола і в очікуванні своєї черги стежили за двобоями, заворушилися. Хтось скрикнув:

— Схопіть їх, не дайте втекти!..

Двоє козаків, які сиділи на землі віддалік, скочили на коней, що паслися поруч з ними, і поїхали навперейми втікачам. Ті кинулися врозтіч, кіннотники — за ними. Один гнав Юрія до міських воріт, інший відганяв Федора геть подалі. Коли ж Немирич нарешті дістався воріт, вони раптом відкрилися, пропустивши генерального писаря всередину. Федір і два вершники-переслідувачі лишилися іззовні.

І тут сталося найдивніше: Юрій побачив, що міською вулицею до воріт їде цілий загін кінноти на чолі з самим полковником Цецюрою! Ясна річ, генеральний писар кинувся до нього назустріч, радісно вигукуючи:

— То ти весь цей час був у місті, Тимоше?! Але добре, що ти нарешті прибув, щоб допомогти нам!.. Слава Богу, ти живий і здоровий!..

Однак спокійна відповідь Цецюри була вкрай несподіваною:

— Ні, Юрію, не стану я допомагати тобі.

— Не станеш?! А-а-а… як же так?! — ошелешений Немирич завмер, усе ще нічого не розуміючи. — Ми всі так чекали на допомогу! Сподівалися, що нас не залишать тут на вірну смерть!..

— Даремно сподівалися, як бачиш — продовжив Цецюра тим же холодним тоном. — Скажу тобі от що, Юрію: знаєш, хто ти такий є? Наївний романтик і мрійник, от хто! І ще скажу чесно: колись я навіть симпатизував тобі. Та й, напевно, не тільки я один, а багато хто з нас. Чи правда це, хлопці?

— Було таке! Правда! Так і було! — заґелґотали навколо.

— От бачиш, Юрію: було!.. Але потім я подумав: а навіщо мені, Тимошу Цецюрі, оце Рутенське герцогство… чи як там воно зветься?! Ну-у-у, навіщо всі ці мрії, з якими ти увесь час носився, як дурень із писаною торбою?!

— Не Рутенське герцогство, а Велике князівство Руське, — поправив його Немирич. — І не просто Велике князівство Руське, а царство справедливості, засноване на найчесніших, найпрогресивніших законах…

Навіть у таку трагічну хвилину голос генерального писаря був бадьорий, а сам він мимоволі сповнився оптимізму. У його голосі навіть зазвучали нотки радісного піднесення. Однак Цецюра перервав його найнемилосерднішим чином:

— От-от, саме так і є, мрійник ти недолугий, романтик короткозорий!..

— Але що в цьому поганого?..

— А що доброго?! — чомусь роздратувався Цецюра. — Ти тільки подумай добряче: от що дасть це твоє герцогство особисто мені, козацькому полковникові?! А-а-а, не знаєш, мовчиш?! А моїм козакам це навіщо?! А я тобі скажу: нам це все байдуже!!! Я як воював, так і воюватиму… тільки ворогів у мене побільшає: Річ Посполита з одного боку, царство Московське — з іншого! А твоє ідеальне Рутенське герцогство — між ними, як у лещатах! І нам за герцогство це твоє гинути усім? Нам усім: і голоті, і старшині? Чи вірно я кажу, хлопці?!

— Вірно, Тимоше! Все ти вірно кажеш! — загули козаки.

— Отак от… Так що прорахувався ти, Юрію, фатально помилився. Хоч би сам спробував у гетьмани вибитися, чи що!.. В будь-якому разі, не треба було на Виговського ставити: слабкий з нього гетьман вийшов, та і як людина він не надто порядний…

— Це звідкіля ж ти взяв?! — здивувався Немирич.

— А звідти, що Виговський спить і мріє, як би вигідніше продати всіх нас! І головне, кому продати?! Польщі?! Московії?! А може, султанові турецькому?! Але козаки — не бидло!!! Чи правду я кажу, хлопці?!

— Так!!! Так, Цецюро!!! Все вірно!!!

— От! Чуєш тепер голос народу, пане канцлере Немиричу?!

— Так!!! Не бажаємо!!! Не хочемо Виговського!!! Не треба нам держави твоєї Рутенської!!! — заволала багатоголоса юрба.

І тут заговорив Юрій. Заговорив тихо, ледь чутно, тому натовп швидко заспокоївся, дослухаючись до слів пана генерального писаря:

— Нас доти принижуватимуть і грабуватимуть, доки не розвернеться на повну силу наша славетна козацька держава. Причому це має бути не та Гетьманщина, яку маємо зараз, а держава в зрозумілій іншим народам формі: велике князівство або герцогство, царство або королівство. А може, з’єднані провінції, як-от у Голландії… Або нехай навіть буде республіка, які мають генуезці й венеційці!.. Однаково нам доведеться надати Гетьманщині якусь із цих форм. А доки не буде цього, будь-який поляк почуватиметься вищим за будь-якого козака… А все тому, що за козаком — якась незрозуміла Гетьманщина, тоді як за поляком — Річ Посполита з королем, сеймом і вірою католицькою! Будуть наш край квітучий татари розорювати і грабувати, дружин і дітей наших у рабство гнати, тому що за спинами татар — імперія Османів із султаном на чолі! А на північному сході — Московія на чолі із царем… Отак. А між ними всіма, як ти тільки-но вірно зазначив — ми, русини, люди віри православної. Земля в нас своя є. Народ є. А держава…