Фатальна помилка - Страница 75

Не минуло і півгодини, а пан полковник вже віддавав розпорядження окремим загонам. Це було зроблено дуже вчасно, бо на світанку, коли промені вранішнього сонця розігнали туман і розвиднілося остаточно, московити розпочали гарматний обстріл Конотопа — втім, не надто влучний. А ще через годину князь Олексій Трубецькой кинув своїх вояків на генеральний штурм.

Якби не застережливість Григорія Гуляницького, все могло би скінчитися значно гірше. Але козацькі загони встигли належним чином приготуватися до приступу жалюгідних міських укріплень, та й ядра московитських гармат не завдали великих ушкоджень ні дерев’яному палісаду, ані воротам. Тому хоча передовому загону супротивника і вдалося увірватись до міста, під вечір непроханих вояків все ж таки вибили назад, за земляну огорожу.

Нехай і з великими зусиллями, та все ж вибили…

У наступні дні (а потім і тижні) з невідомої причини князь Трубецькой до генеральних штурмів більше не вдавався, обмежившись переважно неприцільними гарматними обстрілами «по площах». Якщо ж і ставалися сутички, то тільки коли козаки самі виходили з-за міських воріт — як вони жартували, щоб трохи «розім’яти затерплі рученьки-ніженьки».

Село Шаповалівка неподалік Конотопа,

24 червня 1659 року

— Отже, кажеш, немає зараз князя Трубецького тут, під Конотопом?

— Немає, присягаюсь, як на сповіді, що немає!

— А чи не брешеш ти часом, воєводо?!

— Як можна, ваше…

— А чим заприсягнешся?

— Та хоч би власною головою, ваше!.. ваша милість!..

— Н-ну!..

Виговський замахнувся на бранця, той різко відсахнувся. Та в цю мить Немирич, який сидів упівоберта до ясновельможного, моргнув правим оком: мовляв, годі з цим, далі діяти треба, як домовилися!

Пан гетьман хрипко ревонув: «И-и-их!!!» — доволі натурально вдавши роздратування, й мовив, підпустивши в голос розчаровані нотки:

— Шкода, сил для наступу у нас бракує, інакше я так погнав би звідси усіх вас, клятих собацюр недорізаних, що з ваших черев би на скаку чи на бігу усі тельбухи повипадали б разом з усім лайном вашим!..

— Ясновельможний, а якщо послати по допомогу… — з удаваною лагідністю заговорив Немирич і знов моргнув правим оком. Виговський миттю вибухнув новим криком:

— Та де ту допомогу візьмеш, га?! Де?!

— Ну, може, вістових послати по найближчих містечках та селах, щоб посполитих вони підняли…

– І це після того, як ми торік дейнек шаблями провчили?!

— Ну, може, хоч би хтось зголоситься!..

— И-и-их!!!

Виговський скочив з місця, пройшовся туди-сюди по хаті, потім зупинився і спитав Немирича:

– І коли ж ми нових дейнек назбираємо, як гадаєш?!

— Гадаю, ясновельможний, що днів зо два на це витратити доведеться. А можливо, і всі три.

Гетьман знов походив по хаті, потім зупинився просто перед Немиричем, різко рубонув рукою повітря й вигукнув:

— Гаразд, хай буде, як ти кажеш! За два дні назбираємо дейнек, а на третій нападемо на княжі війська, доки Трубецького з ними немає.

— Це мудре рішення, ясновельможний.

— Ну що ж, тоді так і вчинимо.

Далі звернувся до бранця:

— Цікаво було б дізнатися, повернеться князь Трубецькой через три дні чи не повернеться… Що про це думаєш, воєводо?

— Та звідки мені знати…

— А як гадаєш?

— Не знаю, ваше… ваша милість.

— А все ж?

— Ну-у-у… Навряд чи повернеться. Навряд.

— Отже, тоді через три дні, як я сказав!

Виговський задоволено посміхнувся, потім озирнувся на двері і, мотнувши головою у бік полоненого, мовив суворо:

— За цим воєводою наглядайте особливо, він нам іще згодиться. Якщо з ним щось станеться — з винуватця особисто шкуру спущу!!! А зараз приберіть його звідси.

Двоє козаків підійшли до бранця й вивели з хати назовні. Третьому гетьман зробив ледь помітний знак затриматися. Коли двері зачинились, між ними відбувся такий короткий діалог:

— Ти все пам’ятаєш, як треба з ним вчинити?

— Авжеж, ясновельможний!

— Коли?..

— Він втече десь опівночі.

— Добре. Дивись тільки, щоб не пізніше!

— Не переймайтесь, ясновельможний. Якщо я сказав…

– І щоб тільки цей бранець. Щоб ніхто більше.

— Все виконаємо, як наказано.

— Ну, тоді йди собі з Богом.

Коли третій козак полишив хату, Виговський звернувся до Немирича із запитанням:

— Ну, пане генеральний писарю, що ти про все це скажеш?

— Скажу, що все пройшло просто чудово, — Юрій обнадійливо кивнув.

— Отже, ти певен, що?..

— Так, ясновельможний. Поза всякими сумнівами, тепер Трубецькой повернеться сюди. Уяви себе на місці когось із полководців-московитів: одному з бранців хитрістю вдалося утекти з полону, повернутися до своїх і переповісти те, що він почув особисто від головного козацького полководця. А почув він, що на третій день цей зухвалець — козацький гетьман Виговський — збирається розбити московитів, тим самим знявши облогу з Конотопа. А тепер скажи: ти б повернув у московитський табір військо князя Трубецького чи ні?

— Але ж я сам сказав у присутності воєводи, що для удару у нас бракує війська!

– І водночас повідомив про намір поставити під свою руку посполитих.

— Усім зрозуміло, що у сутичці двох армій дейнеки — це тільки допоміжне військо…

— Тим не менш, якщо ти віддав наказ готуватися до атаки, то різниця у силах не така вже й велика. Отже, за рахунок свіжого набору дейнек ти намагаєшся принаймні зрівняти сили — от що я подумав би на місці полководців-московитів! Саме щоб не допустити цього, вони невідкладно пошлють гінця навздогін князю Трубецькому. Негайно — бо на ранок третього дня його військо має знов стояти під стінами Конотопа, щоб відбити твою, ясновельможний, удавану атаку.