Фатальна помилка - Страница 58

К оглавлению

58

На тому прийом і закінчився:

Його королівська величність Карл Х Густав пообіцяв уважно вивчити гетьманську грамоту, а вивчивши — скласти відповідь і вручити її Даниїлу де Грекані для передачі найсвітлішому гетьману Богдану Хмельницькому. Після чого козацьке посольство було відпущене з палацу.


Немирич же вирішив, що варто приділяти значно більше уваги всьому, пов’язаному з Гетьманщиною. У момент зародження цього державного новоутворення, коли ще не висохло чорнило на щойно укладеному Зборівському договорі, тодішній полковник посполитого рушіння щиро вважав його болісною виразкою на колись цілісному тілі Речі Посполитої. Звісно, один самозваний священик, до того ж з непередавано хитрющим обличчям, не зміг би нікого переконати ні в чому серйозному. Тим паче, не переконав би таку досвідчену людину, як Юрій Немирич. І все ж таки саме знайомство з Даниїлом де Грекані (особливо почуті від нього слова про правду Божу, яку довіку обстоюватимуть козаки) змусило пильніше придивитися до погано зрозумілого, багато в чому загадково-успішного новоутворення — Гетьманщини.


А що як раптом вона — то ніяка не виразка?.. Зовсім, зовсім не виразка!.. Цілком можливо навіть, що її досвід стане в нагоді, коли йому, Юрію Немиричу, нарешті випаде шанс втілити в реальність мрію усього свого життя — допомогти народженню земного царства справедливості.

Глава 11
Останні дні проводиря

Особисті покої гетьмана Богдана Хмельницького, Чигирин, кінець червня 1657 року

Юрій попрямував до дверей опочивальні, але зупинився, бо раптом на його плече лягла важка долоня, й за спиною зловісно прогудів грубезний бас:

— Зачекайте, пане!

Він озирнувся й побачив позаду старого козарлюгу, кремезного, але приземкуватого. Та як він сміє, що за фамільярність?!

Проте на зморшкуватому обличчі було написано стільки непідробного смутку і жалю, що це мимоволі розчулило Немирича, й він завмер мовчки, очікуючи пояснень. Смішно й водночас якось безпорадно смикнувши сивими кошлатими бровами, козак попрохав:

— Ясновельможному пану гетьману дуже зле, тому будь ласка, не треба його турбувати понад міру…

— Подібні речі я й без твоїх зауважень розумію, — зітхнув Немирич, водночас невдоволеним порухом плеча струшуючи з нього важку долоню. — Тим паче, про стан ясновельможного гетьмана мене вже попереджали.

— А-а-а… Ну, то й добре, якщо так. Тоді вибачайте.

Козарлюга зажурено кивнув, знов ворухнув кошлатими бровами і пробурмотів у пишні вуса:

— Панству що — панство приходить сюди і йде знов. А мені на все це дивитися, мені потім відпоювати пана гетьмана цілющими настоянками, до тями приводити… Бо він для вас — усе суще, нічого ви без свого гетьмана не зможете зробити. Але ж пожаліли би його краще, він же на всіх на вас сам-один!.. Отут мені крається, отутечки!!!

Козак стукнув себе дужим кулаком у груди.

— Можна нарешті все ж таки пройти? — спитав Юрій доволі-таки м’яко, без жодної нотки гніву у голосі. Адже попри абсолютно непоштиву поведінку старого, бажання добряче висварити його чомусь не виникало. Можливо, тому, що цієї миті Немирич згадав свого старого челядника Самійла: той би в подібній ситуації, мабуть, повівся так само — доглядав би хворого господаря пильно й самовіддано, сварив би навіть дуже поважних і шляхетних відвідувачів…

— Та проходьте! Звісно, проходьте. Я ж лише з кращих міркувань про нашого ясновельможного пана гетьмана, і більш нічого.

Немирич не відповів на це виправдовування, тільки кивнув та увійшов у двері. Одразу в ніс вдарили різкі пахощі висушеного зілля. Він мимоволі озирнувся довкола й побачив, що розтертим на порох сухим листям та травою була рясно притрушена вся підлога гетьманської опочивальні. Здається, так православні схизматики роблять на Зелені свята — але ж Трійця давно проминула… Мабуть, просто повітря у кімнаті тяжко хворого таким чином оздоровлює старий служник.

— Хто це… хто там прийшов? Я чекаю на князя Немирича.

— Це саме я, ясновельможний пане гетьмане.

— А-а-а… Ну, тоді… тоді підходь побли…

Той, хто лежав під товстими ковдрами на величезному ліжку, раптом захлинувся повітрям на півслові. Деякий час він відсапувався, а потім забурмотів слабким голосом, постійно запинаючись:

— Зле мені, Немиричу. Дихати… важко… Зір щось зовсім… притупився… Зовсім… І не тільки… зір… Слабкість… клята. Заслаб я. Геть зовсім… заслаб. І тебе… не бачу. Зовсім. Тож підійди. Ближче підійди.

Юрій наблизився до узголів’я ліжка й завмер, здивований. Якби не їхня попередня зустріч кількарічної давнини, він нізащо не упізнав би у цьому літньому чоловікові з розсіяним поглядом потьмянілих очей, з рясно спітнілим чолом і прилиплою до нього коротенькою, якоюсь смішною й навіть жалюгідною чупринкою гордовитого полководця-переможця, якого бачив у Зборівському замку. Аж дивно, як іноді змінюється людина під час тяжкого занедужання!

— Чи ми вже колись… колись раніше… чи зустрічалися? — між тим прорипів хворий.

— Так, у Зборові на укладанні й підписанні миру.

— У Зборові…

На мить тьмяні очі спалахнули жвавим вогником, потім хворий мовив:

— Так, це була… була перемога… добра… наша перемога. Але ти… тоді ти був… серед поляків. На іншому боці. Хіба ні?

— Саме так, того разу я бився на боці короля Яна Казимира.

58