Фатальна помилка - Страница 56

Отакі тепер склалися справи!

Що ж, безперечно, високого авторитету набула Гетьманщина. І якщо її справи й надалі підуть так само успішно…

Може, варто придивитися до цієї виразки на колись здоровому державному тілі Речі Посполитої більш серйозно?! А раптом виявиться, що ота клята Гетьманщина — зовсім ніяка не виразка, як вважалося попервах…

Тому Юрій Немирич з нетерпінням очікував приїзду козацької депутації на чолі з Даниїлом Греком, стоячи у натовпі шляхтичів-перебіжчиків довкола простенького похідного трону Карла Х Густава. Судячи з кінського іржання, що долинало з другого поверху, гетьманські посланці вже прибули. Якщо перший палацовий поверх займав шпиталь, то не стайня у звичайному розумінні, але невеличка конов’язь для королівських гостей розташувалася чомусь на другому. Хтозна, з яких міркувань король розпорядився зробити саме так, а не інакше — але розпорядився про це саме Карл Густав. Коли ображені у найкращих почуттях шляхтичі-перебіжчики заводили обережні розмови з його королівською величністю на цю дражливу тему, той зазвичай зневажливо кривив губи й відповідав:

— Не переймайтеся такими дрібницями, дуже прошу! От переможемо — наведемо порядок скрізь і весь цей палац поремонтуємо від горища до підвалів. А поки що… мені це зручно.

Справді, з певної (і потрібно визнати — якоїсь збоченої) точки зору, зручність проглядалася. Король займав найвищий — третій поверх палацу, саме тут збирав усі наради та приймав відвідувачів. На другому поверсі розташовувалися всі служники й увесь почет, тому довго викликати й розшукувати нікого не доводилося, кожен був неподалік. Коли до короля прибували гості, з другого поверху долинало кінське іржання або фуркання — ось приблизно як зараз. Ну, а спустившись у шпиталь на перший поверх, Карл Густав міг особисто поговорити з вояками, пораненими у битвах за честь і славу шведської корони.

Нічого не скажеш, все вельми практично. А що коней доводилося на другий поверх по сходах заводити, то це дрібниці. З кіньми обережніше треба, обережніше, щоб на мармурових сходинках не послизнулися! Зате коли прибували відвідувачі, коні завжди іржали, сповіщаючи про їхнє прибуття краще від будь-якого мажордома…

— До вашої величності прибув отець Даниїл де Грекані, посланець найсвітлішого пана гетьмана Богдана Хмельницького! — доповів мажордом, який з’явився біля вхідних дверей парадної зали. Його королівська величність коротко кивнув, мажордом широко розчинив двері й пропустив уперед поважних, небідно вдягнених козаків, попереду яких крокував невеличкий на зріст чоловік у звичайній, без жодних прикрас чорній рясі. Попри чернечий одяг, обличчя гетьманського посланця випромінювало неочікувану хитрість, немовби він прибув до Варшави зовсім не зі шведським королем зустрічатися, а на місцевому базарі торгуватися.

Юрій Немирич бачив Даниїла Грека вперше у житті, тому вирішив не робити надто поспішних висновків, а краше простежити за його поведінкою в ході перемовин. До того ж треба зрозуміти, з яких міркувань найсвітліший гетьман Хмельницький поклав місію зносин зі своїм перспективним союзником на особу духовного звання.

Хоча… все ж таки сумнівно, що Даниїл Грек насправді є особою духовною, хоч і вдягнувся в рясу. Та хоч би десяток ряс на себе нап’яв! Адже всі знали давній козацький звичай: перебуваючи у тривалих походах, січовики могли на цей час обирати з-поміж себе якогось козарлюгу, котрому сповідували свої гріхи. Іноді роль так званих «похідних священиків» виконували їхні ватажки-отамани.

Щоправда, Немирич особисто не стикався з чимось подібним, але ж інші говорили про це, немовби про само собою зрозумілі речі! То як же не вірити людському поголосу?.. Тим паче, це пояснював надто хитрий, як для священнослужителя, вираз обличчя Даниїла Грека. Мабуть, насправді він такий священик, як і де Грекані.

Ач, рясу нап’яв!.. із розбійницього прізвиська «Грек» шляхетне прізвище зробив!.. Голота-сволота.

Доки Юрій обмірковував це, гетьманські посланці завершили розкланюватися з королем, і його величність доволі-таки лагідно спитав:

— Ну то як, легше вам тепер діставатися до нашої ставки?

— Дякувати Богові й звитяжній руці вашої величності, таки легше. Не те що минулого разу.

Натовп шведських придворних і польських шляхтичів тихесенько загомонів, тоді як Карл Густав повів далі невимушеним тоном:

— Як почуваєтеся після подорожі? Де зупинилися?

— Дякуємо, ваша величносте! З Божої ласки на постій нас прийняв пан Радзейовський.

Почувши згадку про себе, шляхтич миттю роздувся від пихи, зверхньо оглянув оточуючих і дуже енергійно кивнув, підтверджуючи слова де Грекані.

— Разом з усім почтом прийняв чи одного тільки посланця?

Тон запитання його величності залишався безневинним, але пан Радзейовський миттю змалів, бо почет у три тисячі козаків насправді розмістився окремо від посольства, що квартирувало в будинку пихатого шляхтича. Розмістилися козаки, правду кажучи, за законами воєнного часу — хто як зміг… Втім, з невідомої причини посол вирішив не говорити всієї правди, бо відповів дуже обтічно й розпливчасто:

— Милість пана Радзейовського до усіх гетьманських людей така сама безмежна, як і ласка Божа, від якої залежимо ми усі.

Шляхтич, про якого йшлося, на мить замислився над сказаним. Але після цього знов гордовито набундючився, розцінивши порівняння з Богом як явний комплімент. «Що ж, відповідь цілком достойна як для дипломата, так і для священнослужителя. Цей Данило Грек явно не дурний», — вирішив Немирич. Між тим король запитав: