Фатальна помилка - Страница 44

Немирич задер голову й подивився у блакитну, без жодної хмаринки височінь неба. Сонце вже піднялося над обрієм і відчутно пригрівало, а як до зеніту доповзе… Ох і спекотним же буде день! А ще спекотніше стане, коли бунтівники підуть у наступ.

І все ж таки, в чому саме полягала вада плану, затвердженого на королівській нараді?..

— Так, чоловіче, вада у вашого плану була! Але зовсім не та, про яку ти можеш навіть помислити.

— Що?!

Від несподіванки полковник миттю звівся на ноги… й опинився очі-в-очі з незнайомим літнім чоловіком.

— Ти хто?

— Хіба не впізнав?

— Ні.

— Отакої! Богдан Хмельницький я, от хто.

— Та-а-а… не може того бути!!!

Немирич придивився уважніше: огрядний, ошатно вдягнений літній чоловік з довгими обвислими вусами й невеличкою чупринкою. Тобто оце і є ватажок бунтівників?!

— Розкажи, як ти тут опинився.

— Хотів з тобою сам-на-сам поговорити, доки всі інші сплять, от і прийшов.

Полковник озирнувся… і його очам відкрилася дивна картина: не тільки його хлопці — також усі інші шляхтичі разом зі своїми служниками, втомлені вчорашньою невдалою для них битвою та виснажливою нічною роботою, повкладалися спати, хто де стояв. Навіть охоронців не здогадалися виставити — отож, мабуть, і пройшов сюди ватажок клятих бунтівників, ніким не затриманий.

— Нема про що нам розмовляти, — Немирич відвернувся, проте прибулець поклав праву руку йому на плече й запитав:

— Але ж ти не розумієш, в чому наша сила, хіба не так?

Юрій озирнувся. Незваний прибулець всміхався й дивився просто йому в очі, хитро примружившись.

— Навіщо мені те розуміти…

— Е-е-е, пане полковнику, не бреши — негарно це! По всьому бачу, що саме нерозуміння бентежить тебе, не дає спокою й умиротвореності. Між тим, усе просто. Подивись на твоїх людей. Подивись на все військо шляхетське. Бачиш, які ви знесилені?

— Нічого дивного. Адже ми пропрацювали всю ніч до самого ранку…

— Знов кажу тобі, пане полковнику — негарно брехати! Мої люди теж не байдикували.

– І де вони?

— Невдовзі побачиш. Але йдеться не про наше, а саме про ваше військо. Кажеш, люди попадали на землю, роботою нічною знесилені? А я стверджую, що це сама земля наша висмоктала з магнатського війська силу й натомість нам її передала. І життєва сила чотирьох тисяч ваших воїнів, вбитих у вчорашній сутичці, теж пішла в землю, а потім нам передалася.

— Невже?!

— Саме так, інакше б ви не були такими виснаженими. От цього й не врахував ніхто: ні ти, ні король, ані інші пани магнати. У цьому й полягає ваш спільний прорахунок.

— Брешеш, — Немирич намагався відповідати спокійно, з гідністю, проте далі мимоволі зірвався на крик. — Земля ця така сама ваша, як і наша!!! Натомість ви на неї грабіжників-кримців привели, тоді як ми…

— Козаки воювали разом із кримцями ще півтора десятка років тому з обопільною користю, — розважливо парирував Хмельницький.

— А ясир на нашій землі збирати — це для тебе нормально?!

— Ясиром у нинішній війні стануть не русини, а поляки. Панство має золото, щоб відкупитися від полону. Що тобі до того?..

— Мені не байдуже, бо всі ми є підданими короля Яна Казимира.

— От бачиш, ви віддаєте рідну землю під руку польському королю, а нас звинувачуєте в тому, що ми сюди кримців привели, бачте…

— Але ж русинські землі завжди входили до складу Речі Посполитої, таким є природний порядок речей…

– І яких же висот русинські князі можуть досягти у Речі Посполитій, якщо не зраджуватимуть віру своїх прабатьків?! От скажи, пане полковнику: чи комфортно тобі живеться з вірою социніянською у серці? Тільки відповідай правдиво, годі вже душею кривити.

Щойно Немирич зібрався похизуватись виступом на останій військовій нараді й тією увагою, яку приділили його пропозиціям, як раптом здригнувся від несподіваної думки: звідки незваному гостеві відомо про його социніянську віру?! Вони ж не знайомі особисто, не зустрічалися раніше…

Між тим Хмельницький поспішив скористатися мовчанням Юрія і продовжив наполягати на своєму:

— Ти, пане полковнику, помиляєшся, покладаючись на Яна Казимира. Втім, як і на будь-якого іншого короля, котрий рано чи пізно опиниться на його місці. Приміром, коли мене образив чигиринський підстароста Чаплинський, і я поскаржився на те попередньому королю Владиславу Вазі, його величність відповів прямо: «Ти воїн, маєш мушкета й шаблю, то чому не відповідаєш за себе і за свою волю, чому шукаєш мого суду? Твоя доля — здобути своє мечем. Я ж допомогти тобі не можу — мене здолали шляхетські партії та фракції». От коли я зрозумів остаточно, що покладатися можна лише на себе, а не на короля. І в цьому також твоя помилка, Немиричу…

* * *

У проміжках між кількома гарматними пострілами, що прогриміли на березі Стрипи, схованому від погляду свіжонасипаним земляним валом, пролунало перелякане волання одного зі служників:

— Прокидайтеся, пане, негайно прокидайтеся! Біда: козаки пішли у наступ!

Немирич відірвав голову від нагрітої сонцем землі, миттю звівся на прямі, проте спросоння ледь утримав рівновагу. Ясна річ, ніякого Хмельницького поруч із ним не було.

Між тим служник повторив благально:

— Біда, пане: козаки обійшли наш вал на півночі, де його не встигли добудувати!!! І татарські вершники…

Фатальна помилка - Страница 44

* * *

Зборівський замок,

вечір 16 серпня 1649 року