Фатальна помилка - Страница 42

Цікаво, чи встигли служники приготувати обід? Зараз куди не поглянь, скрізь чиїсь челядники щось чистять, ріжуть, шпарять, шкварять, варять, смажать. Звідусіль долинає така вбивча, як для голодного стомленого чоловіка, суміш пахощів, що аж у голові паморочиться! Здається, ось-ось заслабнеш і з сідла догори дригом гепнешся! Швидше би вже дістатися до місця, де розташувалися його власні челядники…

Хоча зробити це нелегко. Панство тільки-но переправилося на «острів», тому отаборилися на призначених їм місцях далеко не всі. Хто не встиг цього зробити, той вирішував, за що хапатися раніше: панське шатро поставити чи обід приготувати? А таких дрібниць, між іншим — безліч. Тому весь різномастий людський мурашник галасував і доволі безладно метушився, через що проїхати між стоянками окремих шляхтичів було нелегко.

Як раптом з боку пагорбів, розташованих на півночі, долинув підозрілий, зовсім не мирний шум: чи то загула натужно земля під кінськими копитами, чи забряжчала криця, чи сотні людей загорлали щодуху… Що ж там сталося?! Ні, як не прислухайся — не розбереш, бо надто далеко. Але щось зовсім не мирне… Швидше, навіть небезпечне!..

От уже хмара куряви здійнялася у синє серпневе небо. Причому здійнялася курява саме над «островом», а не на лівому березі Стрипи, біля далеких, майже не видимих звідси Млинів… То що ж це таке, хто б міг пояснити?!

Все стало зрозумілим за декілька секунд, коли передані з вуст у вуста, до Немирича донеслися багатократно повторені перелякані зойки:

— Козаки!!! Козаки напали!!!

Козаки?! Що за маячня?! Чому вони нападають з півночі, а не зі сходу?! Як вони там опинилися?! Як і коли встигли переправитися на «острів»?! Як пан Кержицький, маючи під рукою посполите рушіння вкупі з німецькими найманцями, примудрився проґавити їх?! Чому мовчать спеціально віддані у його розпорядження гармати?!

І загалом, як могло статися, щоб…

Втім, шукати відповіді на силу-силенну запитань не було можливості: з верхівок північних пагорбів таки вдарили гармати — от тільки стріляли вони чомусь… по шляхетському табору!!! Коли за декілька секунд одразу дюжина ядер гепнулася в різних місцях, людська маса, що досі не встигла як слід упорядкуватися, здибилася і з шаленістю гірського потоку поперла у бік найближчого мосту.

Тікати разом з усіма хоробрий полковник аж ніяк не збирався, тому щоб уникнути збожеволілого натовпу, відскочив на самий краєчок берега Стрипи й відчайдушно вигукнув своїм служникам:

— До мене!!! Мерщій до мене!..

Долати опір оскаженілого від переляку натовпу було нелегко, та все ж до Немирича пробилися троє з п’яти хлопців, які перебували безпосередньо біля свого пана під час переправи. Юрій озирнувся ліворуч і засмучено підібгав губи. Очевидно, якісь пришелепкуваті візники спробували розвернути один з возів просто на середині мосту, і тепер він звісився задніми колесами у порожнечу над водою, надійно заблокувавши рятівний прохід з «острова» на лівий берег. З одного боку на віз напирав переляканий натовп, з іншого зчепилися краями й колесами ще три підводи…

Прагнучи порятунку, люди жахливо репетували, розгублені візники горлали, воли відчайдушно ревли. Ті, хто втратив надію урятуватися через заблокований міст, кидалися у воду, щоб переправитися через Стрипу уплав.

Раптом шістнадцятифунтове ядро зі свистом врізалося в самісіньку гущину щільного натовпу, що осадив міст, і проборознило в ньому довгу просіку. Натовп завив, рвонув щосили, зіпхнув з мосту клятого воза разом з обома волами. Тепер на лівий берег линув суцільний вал нажаханих істот, які зовсім нещодавно були хоробрими воїнами.

Пекло, справжнісіньке пекло!!!

Але куди ж поділися інші його хлопці?! Мабуть, чекати на них і надалі марно, треба своє робити.

Немирич кинув коротко:

— За мною, триматися разом, не відставати! — і пустив коня риссю уздовж берега. Та порівнявшись із центром табору, мимовлі натягнув вуздечку, а коли кінь зупинився — навіть підвівся на стременах, щоб краще бачити. Бо не повірив власним очам!

У самісінькому центрі шляхетського табору, на найкращому місці стояло розкішне шатро, довкола нього бігав сам король Ян ІІ Казимир з палашем, лезо якого яскраво виблискувало на сонці. Час від часу його величність схилявся до землі, щось вигукував, тицяв зброєю під розставлені довкола вози, а з-під них, немовби окропом ошпарені, вискакували пихаті шляхтичі або їхні челядники й кидалися урозтіч.

Немирич не мав сил і далі спостерігати за тим, як перший серед рівних «напучує» боягузів, що не бажають битися з ворогом. На щастя, в середині табору людей було небагато: майже всі встигли порозбігатися, побоючись загинути від гарматних ядер, що ламали і трощили все довкола. Тому хвацький полковник з трьома своїми хлопцями швидко досягнув королівського шатра. Його величність тільки й мовив розгублено:

— Немиричу, ти…

Не відповівши нічого, Юрій зістрибнув з коня, власноруч витягнув з-під найближчого воза зблідлого переляканого панка, добряче розмахнувшись, відважив йому дзвінкого ляпаса, гримнув:

— Туди — нумо пішов!!! — і штовхнув у напрямі північних пагорбів.

Діставши ляпаса, шляхтич здригнувся, його права рука мимоволі потягнулась до шаблі. Але, мабуть, в очах Немирича читалося щось таке, що панок знітився, непевно кивнув і підтюпцем потрюхикав у вказаному напрямі, чомусь навіть не здогадавшись скочити на коня.

Задоволений досягнутим результатом, полковик звернувся до хлопців, мотнувши головою услід боягузові: