Фатальна помилка - Страница 33

Тепер на обличчі Грамотіна з’явився суворий вираз, а кисті рук міцно стиснулися в кулаки.

— Я все зрозумів, Іване Тарасьєвичу. Буду намагатися не простим козаком стати, а якщо треба, — то навіть гетьманом, отак!

— А от у гетьмани без наказу вилазити не раджу, — із найсерйознішим виглядом мовив Грамотін. — Ставай хоч отаманом, хоч полковником, але тільки не гетьманом! Гетьман, синку — це для тебе смертний вирок. Занадто вже помітна фігура, що для справи нашої аж ніяк не годиться… Тепер усе зрозумів?

Юнак кивнув.

— От і добре. А зараз іди відпочивати. Зараз тебе Микола проведе.

Грамотін вийшов з-за столу, підійшов до віконця, визирнув у двір і звернувся до стрільців, які стовбичили на певній відстані:

— Агов, ви! Покличте-но сюди писаря мого, і швидко!..

Один з них кинувся виконувати доручення. Через якийсь час у хату увійшов, попередньо постукавши, Микола й заговорив запобігливо:

— Ви мене кликали?

— Авжеж, — підтвердив Грамотін і кивнув на юнака: — Оцього парубка звуть Тимофієм Дєділовим, він наш новий агент. Його необхідно при нашому приказі прописати, як заведено, належне грошове утримання призначити і все таке інше. Зрозумів?

— Уже біжу! — радісно відповів писар, а про себе подумав: «Ну от, нарешті у старого дяка гарний настрій!»

Коли ж Микола вийшов, Іван Тарасьєвич попрямував до скрині, що стояла в кутку кімнати, відкрив кришку, витягнув звідтіля невеличкий оксамитовий мішечок, набитий монетами, і кинув його Тимофію зі словами:

— Це на дрібні витрати. Вдягнись якнайкраще, матінці своїй та сестриці подарунків купи… і все таке інше.

Тимофій Дєділов спритно упіймав гаманець і запитав із сумнівом:

— А мене до них пустять?

— Якщо старанно все виконуватимеш, то я розпоряджуся, тоді пустять.

— Я буду намагатися! Ой, як буду! — скрикнув задоволений юнак і вилетів у двері.

Дике Поле, початок вересня 1633 року

Раннім вересневим ранком загін козаків спостерігав за пересуванням невеличкої групи людей. На вигляд то був звичайний бусурманський обоз цілком нормальної чисельності як для початку осені, а не зими: десяток вершників, два десятки коней, пара возів із усіляким мотлохом та десь п’ятеро бранців, зв’язаних невеличкою низкою.

Одне було дивним: залізна клітка. У таких зазвичай перевозили заможних і знатних бранців. Обоз, за яким стежили козаки, рухався повільно саме через залізну клітку. Цього разу нехристі, очевидно, упіймали цінну здобич. І це на початку осені! А що ж узимку буде?..

Втім, традиційно у клітках перевозили декількох бранців одразу, а не по одному. Де ж інші?.. Уважно придивившись, ватажок загону помітив, що бранців у клітці насправді було таки двоє. Просто другий лежав на дні, а от перший міг тільки стояти, оскільки був прикутий до прутів товстими ланцюгами. Чорне, немовби вороняче крило, волосся бранця поплутаною масою опускалося йому на плечі, а трохи розкосі пронизливі очі палахкотіли нестримною люттю.

Козацький ватажок уривчасто махнув рукою. Скоряючись цьому жесту й дотримуючись усіх необхідних запобіжних заходів, двоє вивідачів-пластунів поповзли до дороги: інакше не зрозуміти, що ж діється в обозі.

— Агов, цигане, куди нас женуть? — саме в цей час крикнув по-польському один з низки бранців, звертаючись до темноволосого. Той уважно, з ніг до голови оглянув бранця, який кричав, нахилив голову й тихо мовив:

— Якщо тобі невідомо, мені звідки знати! Я ж у клітці сиджу, на відміну від тебе.

Голос у чорнявого виявився оксамитовим і співучим, ця мелодійність перетворювала його мову на щось заворожливе.

— Агов, Лєху, — заговорив інший бранець із низки, — не розмовляй із циганським вилупком, бо отримаєш від татар батогом.

Не встиг Лєх відповісти, як довгий батіг татарина люто стьобнув поляка по голій спині. Той голосно й протяжно застогнав.

Пластуни повернулися і пошепки доповіли ватажкові:

— Судячи за вимовою, бранці — це ляхи. Звідки вони тут узялися тільки?.. А ті, хто у клітці — взагалі бозна хто… Один начебто циган.

Ватажок вислухав вивідачів, потім дав настанови всьому загону:

— Запам’ятайте, нас не цікавить мотлох у возах, нас не цікавлять бранці, все це для нас зараз надто обтяжливо. Нас цікавлять коні, тільки коні! Татар винищуємо, полонених звільняємо й відпускаємо на всі чотири боки, коней беремо собі. А зараз усі зачаїлися й вичікуємо…

Загін завмер в очікуванні сигналу, ватажок продовжував уважно стежити за бусурманами. Нехристі не підозрюють про засідку, тому навряд чи відіб’ють напад. Тільки б ще трішечки уперед пройшли, зовсім трішечки… і вони в пастці, з якої точно не вислизнуть!

Стоп… Здається, один з вершників все-таки щось запідозрив. Ах ти ж нехристь клята!..

Хоча ні…

Ну, так і є: помилився татарин, коли наздогнав проводиря, який їхав попереду, смикнув його за лікоть і щось швидко забелькотав, указуючи на віддалений гайок. Не туди дивишся, дурню, не звідтіля небезпека тобі загрожує! Смерть твоя не у віддаленому гайку причаїлася, а зовсім поруч у високій траві. Ще кілька кроків… ще… ще!.. отак, давайте, давайте…

Проте тут татарський проводир зробив щось несподіване: приклавши праву руку ківшиком до вуст, дуже натурально заіржав по-кінському. Бусурмани всі як один вирячилися на гайок.

Але козацькі коні були сховані зовсім не там, а в непримітній лощині по інший бік дороги. Тому відповідне іржання долинуло саме звідтіля — зовсім близько. Від несподіванки нехристі осадили коней… але — пізно, пізно!..