Фатальна помилка - Страница 32

— Ну так, чого вже, більш ніж зрозуміло, — зітхнув парубок.

Дяк ляснув розчепіреною долонею по столу, Дєділов здригнувся й миттю замовк. Однак Грамотін одразу ж подумки обсмикнув себе: «Ох, щось я зовсім загрався в страшенно суворого дідка! А парубійко тільки-но почав переді мною душу розкривати, треба би м’якше з ним, м’якше». Тому Іван Тарасьєвич ласкаво посміхнувся співрозмовникові, перш ніж продовжити:

— Ти, хлопче, не сердься на мою різкість. Просто зрозумій: у приказі один начальник має бути, інакше ніякої дисципліни не буде. Окрім того, на носі своєму зарубай, що нема чого лізти наперед! Треба буде — запитають із тебе, навіть найменше стягнуть. Треба буде — скажуть тобі все, що варто сказати.

Знову в хаті зависла мовчанка.

— Мовчиш?.. Що ж, оце вірно, оце добре. Бачу, тепер ти все зрозумів і готовий слухатися мене беззаперечно. А якщо так — кажу тобі: зовсім незабаром поїдеш ти в Польщу з доволі відповідальним дорученням. Отам і стане тобі у нагоді знання польської мови.

— У Польщу? — парубок все-таки не втримався від запитання.

— А що тут такого? — знизав плечима дяк.

— Та я ж і в Москві як слід не пожив! А тут аж сама Польща…

— Не просторікуй, Тимофію, а краще слухай уважно. Якщо наказано тобі в Польщу їхати — отже, поїдеш.

— Але я… не можу!..

— А тебе ніхто й не запитує, можеш ти чи не можеш. Це наказ!

— Але в мене тут матінка Василіса хворіє. Вона мені й справді немовби матінка рідна!..

— Авжеж, коли матір хворіє, це зле, — співчутливо зітхнув Грамотін. — А якщо я пообіцяю, що догляну як за матінкою твоєю, так і за сестрицею? Ти мені повіриш, Тимофію?

Юнак замислився, мовчав також Іван Тарасьєвич, який вирішив витримати паузу. Нарешті тишу порушив Тимофій:

— Так, вам я повірю. Не знаю чому, але повірю.

— Ото й добре! — Грамотін задоволено потер руки. — Якщо ми з тобою, Тимофію, виконаємо те, що нам доручено, я тобі таким вдячним буду… Та що там я — вся наша держава перед тобою в боргу неоплатному буде довіку! Але це станеться, лише коли важливе доручення виконаємо. А тепер послухай мене дуже уважно.

І стишивши голос, майже шепочучи, Іван Тарасьєвич додав:

— Зрозумій, синку, це не моя примха, а необхідність державна. Польща — смертельний ворог усього нашого царства, тому нам потрібно мати своїх людей, які би проміж поляків жили й були напоготові в будь-який момент повстати на захист своєї… нашої батьківщини. От ти й станеш одним з таких людей. Настільки почесна, хоч і важка місія не кожному смертному випадає. Зрозумів?

Тимофій Дєділов ствердно кивнув. Переконавшись у виключній увазі з боку підопічного, Іван Тарасьєвич продовжив:

— До складу Речі Посполитої входить князівство Литовське, живуть там русини, і віра в них, як і в нас — православна. А поляки — католики. Вони русинів цих люто ненавидять. Зрозумів?

Юнак знову кивнув.

— Але є в князівстві Литовському ще одна сила безстрашна і водночас некерована — козацтво. Керує козаками гетьман, окрім нього, є ще й полковники, і отамани всякі різні. Чим далі від польської Варшави, тим безшабашнішим і волелюбнішим стає це саме козацтво. Скажімо, не далі, як позаминулою весною польський сейм ледь упорався з бунтом якогось Тараса Трясила — ох, і досадили ж його козаки полякам клятим!..

Іван Тарасьєвич закивав величезною своєю головою й зацокотів язиком, демонструючи, як Тарас Трясило досадив полякам. Юнак цього разу ні про що не запитував, а продовжував слухати найуважнішим чином.

— Отож, Тимофію, доручається тобі справа непроста, але державі нашій вкрай важлива: поживеш пару-трійку місяців у нас у приказі Посольському, навчать тебе тут ще краще мовами володіти й шаблею махати. А крім того — листи тайнописом писати. А як готовий будеш доручене тобі виконувати — відразу ж у Річ Посполиту й відправишся. Там ти маєш стати своїм серед козаків. Відваги тобі не позичати, так?.. Ну, от і добре! Причому нам необхідно, щоб не простим козачком ти став, а неодмінно реєстровим: голота всяка нам байдужа, а от реєстровець — річ зовсім інша. А далі…

Грамотін витримав невеличку паузу, перевіряючи уважність парубка. Тимофій слухав захоплено. Це добре, це правильно!

— А далі, синку, живи собі на втіху й життю радій. Чим вищий стан посядеш ти серед козацтва, тим краще для нас і справи нашої державної.

Тимофій уважно подивився на Івана Тарасьєвича і хотів щось запитати, але роздумав. Однак старий, начебто думки його читаючи, мовив:

— Знаю, Тимофію, про що ти запитати хочеш. Довідатися бажаєш, що станеться із сестрою твоєю й матінкою, чи не так?

Юнак зніяковів і кивнув:

— Так, Іване Тарасьєвичу, саме про це я й хотів довідатися. Чи зустрінуся я колись із сестрою своєю й матінкою? І яка доля на них чекає?

Старий по-батьківськи посміхнувся юнаку, обійняв за плече й відповів:

— Я розумію, синку, що ти за родину свою піклуєшся, і скажу тобі, що місія твоя — це зовсім не розважальна прогулянка, вона, можливо, довічна. І виконуючи доручене, ти відповідатимеш не тільки за своє власне життя або за свою родину, але й за все наше царство! Отакі справи, синку… Тому будь спокійним: батьківщина про близьких твоїх належним чином подбає, якщо ти доручення виконаєш гідно. Можеш не перейматися: тільки-но влаштуєшся на новому місці, ми тобі й сестру відправимо, і матінку — якщо тільки вона їхати зможе. Ще до того ж і грішми допоможемо. Але все це буде лише в тому разі, якщо ти постараєшся й усе виконаєш, як від тебе вимагають. А от якщо тільки сваволити надумаєш…