Фатальна помилка - Страница 9

— Ти хто такий будеш?

— Я — царевич, — гордовито відповіла дитина.

— Гм… Царевич!

Священик менш за все очікував подібної відповіді, однак захований за іконою гаманець із золотими монетами і срібним перстеньком був найкращим свідченням правдивості слів хлопчика. У голові пронісся рій сполоханих думок: «Царевич?! Тільки цього не вистачало. Хоча чому б і ні?.. Дуже навіть можливо. Але якщо переді мною маленький царевич, то його мати у такому разі — та сама полька!.. Справді, вона ж католичка… Отакої!»

Зусиллям волі відігнавши ці думки, отець Євлампій продовжив питати:

— А звати тебе як?

– Іваном Дмитровичем.

«Дмитрович! Царевич!.. Що ж, усе збігається. Звалив же Ти, Господи Ісусе, випробування на мою голову!..» — жахнувся отець Євлампій, зайвий раз пересвідчившись, якого царевича Івана, Дмитрового сина спрямували у його храм вищі сили. Однак же гроші… величезні гроші!.. Отже, якщо вже назвався груздем, то полізай у кошик.

— Ні, так не годиться — пробасив нарешті піп. — Ти, чадо, відтепер рибалкою будеш, зрозумів? І батько твій теж рибалка. А звуть тебе… звуть…

Швиденько перебравши подумки імена зі святців на сьогоднішній день, 23 червня, після невеличкої паузи піп радісно вигукнув:

— Ну, так, Тимофієм тебе звуть, Тимошкою! Зрозумів, Тимошко?

— Ні! — лунко відповів хлопчисько й негайно поцікавився: — А де моя мамуня?

— О-о-о!.. Такі справи, Іване Дмитровичу, що матір твоя на якийсь час відлучилася в одній дуже важливій справі.

— А в якій?..

— У дуже важливій. Не перебивай мене краще, а вислухай уважно, — отець Євлампій заговорив повчально: — Отож, чадо, матір твоя на якийсь час відлучилася, довіривши тебе моєму піклуванню. І попросила вона, щоб я з тобою у хованки погрався. Ти знаєш, як у хованки граються?

— Авжеж знаю.

— Ну, ото й добре! Тільки хованки у нас будуть дещо особливі: ти сидиш тут, тебе всі бачать, але ніхто не може дізнатися, а отже й розшукати царевича Івана Дмитровича… Зрозумів?

— Ні, — чесно зізналося хлоп’я.

— Тоді знов пояснюю. Тебе шукатимуть. Багато хто шукатиме тебе: наприклад, козаки або стрільці. Тебе, мене — всіх поспіль розпитуватимуть: як звати тебе, чадо? Але і ти, і я, й усі інші повинні відповідати: я Тимофій, син рибалки. Отакі в нас будуть хованки. Добре?

— Добре.

Ледь хлопчисько відповів, як двері храму розчахнулися навстіж, і до церковки юрбою ввалився цілий натовп стрільців. Душа священнослужителя провалилася у п’яти.

— Здоров будь, отче Євлампію! Нумо кажи негайно, чи не бачив ти поблизу когось незнайомого або підозрілого? — одразу ж поцікавився один зі стрільців.

— Ні, не бачив і не чув про чужинців, — голосно пробасив піп.

— А це хто в тебе?

— Де?

— Та оцей хлопчик.

І стрілець мотнув головою у бік малолітнього царевича.

— Ах, оцей?.. Цей… Та я й не знаю навіть, хто він такий! Ранком циганський табір проїжджав, от і підкинули бурлаки одного з малюків своїх.

Вперши руки в боки, стрілець пильно оглянув дитину й замислено мовив:

– І справді циганча! Ну що ж, буде…

— А от і ні! — зненацька вигукнув хлопчисько.

Горопашний отець Євлампій обімлів з переляку, уявивши, як дитя, котре нічого не тямить у життєвих перипетіях, негайно викладе всю правду про себе, царевича Івана Дмитровича. Серце священнослужителя закалатало в скаженому темпі, холодний піт проступив на зблідлому чолі.

— Ніяке я не циганча, — повторило маля.

Отець Євлампій повільно осів на підлогу. Декілька стрільців кинулися до попа і спробували підняти його. І тут хлопчисько весело заверещало:

— Я не циганчатко, я рибачатко, і батько мій рибалка також, як і я!!! А звати мене Тимофієм, отак!

Дуже вже йому сподобалася нова, така особлива гра у хованки…

24 червня 1614 року царський воєвода князь Одоєвський зі своїм загоном під орудою стрілецьких голів Пальчикова й Онучина підійшли до місця останньої стоянки загону Заруцького — Ведмежого острова на Яїку. Шістьома сотнями останніх козаків командував уже не сам Іван Заруцький, а отаман Треня Ус. Цілий день атаки стрільців вдавалося відбити, але наступним ранком усе було скінчено: Івана Заруцького передали в руки князеві, козаки присягнули на вірність цареві Михайлу Романову.

Марину Мнішек знайшли на березі Яїка, її дитину відшукали через два дні в родині якогось яїцького рибалки. Упізнали хлопчиська по речах і по золотому натільному хрестику. Коли Марині повідомили про те, що син її знайдений, жінка впала в буйне божевілля і негайно зажадала, щоб дитинку привели до неї. Однак прохання матері не задовольнили, побоюючись, що «дурна баба» придушить маля.

6 липня бранців в окремих візках доправили в Астрахань, а 13 липня, закувавши в кайдани, відправили в Москву на виконання вищого розпорядження: «Везти Марину, сина її й Івашку Заруцького з великим наглядом, закованих, і таборитися обережливо, щоб по них злодійські люди безвісно не прийшли. А якщо по них прийдуть звідкись злодійські люди, а їм буде воно під силу, то і Михайлу й Баїму — Марину зі Злодійком її, й Івашку Заруцького побити до смерті, щоб їхні злодії живих не відбили».

З настанням зими Заруцького стратили лютою смертю, посадивши на палю. Чотирирічний син Марини Мнішек був привселюдно повішений за Серпуховськими воротами. Невідомими залишилися як формула, так і сам текст вироку, а також і склад суддів. Смерть дитинчати була не тільки таємничою, але й глибоко символічною: адже Смутний час як розпочався, так і завершився однаково — загибеллю безневинного дитяти. Відтоді ніякий Іван Дмитрович ніколи більше не претендував на престол Московського царства.