Фатальна помилка - Страница 86

Головний прорахунок вийшов із Василем Золотаренком: непроста він людина, виявляється!.. Інший на його місці погодився би йти в гетьмани без жодних вагань — а цей і досі сумнівається, чи підуть за ним люди?! Між іншим, вірно міркує: Сомко йому владою не поступиться!..

У підсумку нічого кращого не вигадав, окрім як Юрася Хмельниченка замість себе запропонувати: мовляв, я лише шуряк Богданів, а це — рідний син, з нього гетьман кращий… А Юрась на це що?! Йому влада не потрібна, він її боїться… Йому б у монастир затишний подалі від мирських проблем!..

От чому Башмаков проти, щоб за гетьманство не поборовся він сам — Тиміш Цецюра! Він би й гори звернув у такому разі, але!.. «Гетьманство — це смерть твоя. І твоїх близьких також. І не думай». Отак і в’ється в’юнок серед каменюк, а щукою не стане ніколи…

А може, плюнути на всі заборони грізного Приказу таємних справ і таки поборотися за гетьманську булаву?! Дуже ж велика охота!..

У цей момент його думки перервав дивний звук: начебто хтось камінчиком кинув… Що це було?!

Невеличкий камінчик знову вдарився об стіну. Цецюра поспіхом підійшов до тину, придивився й побачив старого у довгій, аж до колін, сорочці, який робив йому незрозумілі знаки. А коли наблизився до нього — прошепотів по-польськи:

— Підемо зі мною.

— Навіщо? — не зрозумів Тиміш.

— Зустрінемося за останньою хатою…

Сказавши це, пірнув у кущі та зник, як і з’явився — раптово й бозна-куди.

«Як же тебе вартові не помітили?!» — здивувався Тиміш. Він удав, що хоче перевірити варту. Виявляться, козаки ніде не спали. Тим не менш, старого навіть не помітили!

Покрутившися скрізь, Цецюра нарешті прибув на місце зустрічі. Старий вже чекав на нього біля низенької хати з дбайливо вибіленими стінами і свіжою соломою на стрісі.

— Ти хто такий і навіщо кликав мене? — запитав Тиміш по-польському.

— Станіславом мене звати.

– І хто ж ти?..

— А пригадай-но, Тимоше! Ти ж бачив мене й раніше.

— Бачив? Мо’, — із сумнівом пробурчав Тиміш, а сам подумав: таки справді бачив, але де?! Погляд специфічний, який забути важко…

— Ну як, згадав? — посміхнувся старий.

— Та начебто… Але як ти сюди потрапив?

— Це було не складно. Та я спромігся, як бачиш.

— А навіщо заговорив зі мною польською?

— Якщо запитуєш — отже, не згадав! Ну гаразд, зате я знаю, хто ти насправді. Хоч і вирядився козацьким полковником…

— Та цить ти!!! Я Тиміш Цецюра, походжу з валахів.

— Це ти іншим розповідай. А зі мною розмовляючи, згадай краще Розбійний приказ, потім Посольський… депутацію з Польщі… молодого польського дипломата, який тебе польською розмовляти навчав, манери прищеплював… Ну як, тепер нарешті згадав?!

— А-а-а, от ти хто!.. Але ж тебе потім з Московії вислали, здається?!

— Вислали, та не зовсім. Я потім частенько в Посольському приказі з’являвся, тільки ти мене й не помічав навіть… Хоч я до тебе весь час придивлявся. Як відчував, що колись доля нас знов зведе.

— Але як же ти постарів!..

— Вмиюся, одягнусь як слід, поголюся — знов молодшим виглядатиму.

– І що ж ти від мене хочеш, Станіславе? Я бачив таких, як ти. Вас у Приказі таємних справ і в Посольському називають разовими вивідучами. Тому я аж ніяк не очікував…

— Прийшов я до тебе із завданням, яке ти мусиш виконати. А щодо мене — помиляєшся: разовий засланець — це саме ти! Все життя просидів на одному місці, вичікував. Виконаєш своє — все, хрест на тобі поставлять.

У Тимоша аж мову відібрало від такої нахабної заяви. Старий між тим продовжував:

— Отже, ти виконаєш завдання… моє завдання! Оскільки ваш Приказ таємних справ, Башмаковим керований, завжди використовує таких, як ти, для разового доручення. Гадаєш, я був висланий із Московії, й моя кар’єра закінчилася? Навпаки — тільки почалася. І зараз я хочу тобі допомогти.

— Допомогти?! — Цецюра нарешті спромігся вичавити з себе бодай якісь здивовані слова. — Навіщо тобі допомагати мені? З якої ласки?!

– Є на те причина, — посміхнувся лях, блиснувши здоровими зубами. — Ти її не розумієш, і це погано. Але те, що ти тут — рідкісне везіння!..

— Не розумію тебе.

— Гаразд, пояснюю більш дохідливо. Я служу моєму королеві, як ти служиш своєму цареві. Але мій король більш щедрий, ніж твій цар.

— Ти збираєшся обговорювати саме це?

— Ні.

— Тоді що ж?! Скажи нарешті…

— Потім довідаєшся.

— А якщо я не вірю тобі?..

— Доведеться повірити. Адже від московського царя ти одержав лише невеличку суму грошей на виконання делікатного завдання, але суми цієї ледь вистачило для підготовки. Мій король розуміє, що затія Московії під загрозою зриву. Отже, мій король дає удвічі більше! Це тільки витратні гроші для досягнення поставленої мети. А тепер подумай, якою буде винагорода!..

— А якщо я раптом відмовлюся?!

— Якщо ти настільки дурний, тоді незабаром тебе ліквідують свої ж московити. А я запропоную гроші іншому засланцеві, й мету все одно буде досягнуто. Тому давай-но швидше мізкуй і бери гроші!

— Ну, тоді гаразд, давай гроші й розповідай, що там Польща затіває?

— Послухай-но, а ти не настільки розумний, як мені здалося попервах… Завдання те саме, що й у Башмакова: прибрати Юрія Немирича, а з ним і Виговського, віддати булаву слабкому безвільному гетьманові. Поки що у своїх бажаннях Польща і Московія тотожні. А гроші — ось вони, — Станіслав кивнув на важкий мішок біля своїх ніг. — Не роби круглі очі, я не з’їхав з глузду! Тут рівно удвічі більше, ніж вислав Башмаков. Цар московський прислав срібло, король польський — дрібну мідь… зате багато!