Фатальна помилка - Страница 68

К оглавлению

68

Цікаво, яким словом напутив учорашніх посполитих кошовий отаман Яків Барабаш? Можливо, пообіцяв щось?.. Наприклад: «Стійте тут, помріть як герої, але не пропустіть навздогін нам ворогів! Хто виживе — вкриє себе вічною славою! Приходьте опісля на Січ — кожного прийму в Запорозький кіш». Отож ці дурники й купилися на обіцянку, зовсім не врахувавши, що найманці-піхотинці свою справу знають і мало кого в живих залишать. Хто ж із них виживе тепер, щоб надалі запорожцем стати?.. Йолопи вони, дейнеки ці! Звичайнісінькі йолопи, не варті уваги.

— Ясновельможний, розшукали!

— Він?!

— Так, він. Ще й із кількома наближеними.

— Показуй, де!

Гонець, який привіз добру звістку, поскакав попереду. Ясновельможний гетьман Іван Виговський з кількома представниками найвищої козацької старшини поїхав слідом. Немирич, звісно, теж…

Просуватися було важко, оскільки протягом останньої доби бій вівся просто на території табору гетьманського війська, на який повстанці налетіли минулої ночі. Налетіли, щоб знайти тут свою загибель. Але тепер доводилось об’їжджати не тільки скупчення трупів своїх та чужих, а й згорілі намети або шатри. Як раптом…

На схилі невеличкого, зовсім невисокого пагорба десятка півтора тіл загиблих були розкладені акуратною низкою, а не розкидані хаотично. Було помітно, що їх підготували для оглядин. У самісінькій середині цієї скорботної низки привертав увагу старий козак, сивочолий і кремезний. За кількістю рубаних, різаних і колотих ран можна було судити, з якою запеклістю відбивався він від ворогів, перш ніж віддати Богові душу.

Це й був полтавський полковник Мартин Пушкар, ватажок бунтівників, які насмілилися виступити проти влади гетьмана Івана Виговського. Тепер лишилось розібратися хіба що з Яковом Барабашем, проте це вже легше: втікши сьогодні з поля бою на чолі запорожців, кошовий укрив себе ганьбою, й відтепер навряд чи знайде широку підтримку будь-де, включаючи саму Запорозьку Січ.

Розмірковуючи над цим, генеральний писар раптом відчув на собі чийсь пильний погляд. Припинивши розглядати загиблого Мартина Пушкаря, озирнувся. Так і є! Його очі зустрілися з очима ясновельможного гетьмана, які немовби запитували: «Ну, пане генеральний писарю, що на це скажеш, як оціниш мій вчинок? Чи вірно я зробив? Адже перемога за мною, й відтепер війну діадохів можна вважати завершеною! А нашу Гетьманщину — врятованою від пошматування».

Не відповідаючи жодного слова й не відводячи погляду, Немирич дуже повільно й ледь помітно вклонився. Це мусило означати: «Так, ясновельможний, абсолютно вірно вчинив ти. Бунт придушего, один з головних бунтівників загинув з честю, інший залишився жити з ганьбою — але небезпеки для тебе він більш не являтиме. Вважай, що війни діадохів Хмельницького скінчилися, ти переміг законно й чесно, підтвердивши свою силу, владу та гетьманські повноваження. І нашу Гетьманщину врятовано. Все тепер буде прекрасно, просто пречудово!..»


Коли тіло загиблого Мартина Пушкаря було виставлене на видноті, гарнізон Полтави викинув білий прапор і розкрив перед гетьманським військом ворота. Люди Івана Виговського увійшли до міста без спротиву, трохи «повітали» мешканців вогнем і мечем… Проте, ясна річ, вітали все ж таки доволі стримано: себто, не винищували, а швидше виховували. Щоб знали полтавчани, хто у Гетьманщині гетьманує… Пробувши тут до 4 червня, Виговський поїхав геть, наостанок призначивши полтавським полковником заслуженого воїна, славою вкритого — Івана Богуна.


Поквитатись із кошовим отаманом Яковом Барабашем вдалося зовсім невдовзі. Після ганебної втечі з-під стін Полтави приймати зганьбленого кошового Запорозька Січ відмовилася. Барабашу не лишилось нічого іншого, окрім як відступити в порубіжжя Московського царства. Та виказуючи свою прихильність до нового гетьмана, на прохання останнього люди царя Олексія Михайловича полонили бунтівного отамана й відправили на суд до Києва. 24 серпня 1658 року люди Івана Виговського напали на цей обоз, викрали бранця й доправили до гетьмана у Чигирин. Тут Якова Барабаша і стратили…


Проте в розрахунки Юрія Немирича закралася помилка, про яку він навіть помислити не міг. Адже з розгромом повстання Пушкаря і Барабаша війни Богданових діадохів аж ніяк не скінчилися! На жаль, все тільки починалось, і період Руїни був ще попереду.


Та оскільки Немирич ні про що подібне навіть не підозрював, то й перейшов до втілення мрії всього свого життя — до побудови царства справедливості у межах Гетьманщини…

Глава 13
Кінець Переяславських статей

Приміщення генеральної військової канцелярії гетьмана Івана Виговського, Чигирин,
29 червня 1658 року

— Якщо так…

Гетьман опустив очі додолу, витримав паузу, потім мовив:

— Якщо все відбувалося саме так, прошу тебе повторити розповідь від самого початку. Стисло, по суті, але від початку. Зрозумів?

— Авжеж, ясновельможний.

«Нічого ти насправді не розумієш», — подумав Немирич. Дійсно, за час кількамісячного перебування на посаді генерального писаря він устиг добре вивчити поведінку гетьмана у різних ситуаціях. Отже, Виговський міг скільки завгодно приховувати серйозність моменту та свої емоції, проте Немирич розумів все ж таки дещо більше, ніж решта оточення — тим паче, пересічний посланець, який, можливо, бачить усіх їх вперше у житті… й імовірно, не побачить вже більш ніколи.

68