Фатальна помилка - Страница 3

— А знаєш, пане Андрію, — заговорив козак, — дороги ж нині справді небезпечні. Скрізь розбійничають лихі люди. Може, все-таки варто залишитися в корчмі й перечекати до ранку?

— А як же похресничок мій Андрійко? — поцікавився Немирич.

— Оксана Андрійчика, мабуть, давно вже приспала, — мовив Стефан і додав: — Щось і мені боязко стало, княже. А може, треба було в корчмі до ранку посидіти?..

— Дурниця! А от я нічого не боюся, — кинув Андрій, вдивляючись у темряву. — Ні демонів, ні чортів… ані розбійників. Ти мені, Стефане, сам же всю гру зірвав, а тепер нити починаєш: боязко йому, бачте… Ні вже, їдьмо додому.

– І смерті теж не боїшся? — криво посміхнувся козак.

– І її теж.

— Та ну!.. Не криви душею, пане Андрію, всі люди чогось та бояться.

— Як на сповіді тобі кажу — не боюся!!! От хочеш, зійду з воза й сам-один пройду через цвинтар?! Сам, без тебе!..

— А не злякаєшся?

— Ні, — відповів Андрій, задерикувато трусонувши головою. При цьому його довга чуприна розтріпалася й упала на очі. Князь огледівся, розреготався й запитав зухвало: — Ну, то як?!

Стефан пригальмував воза, потім повернувся до Андрія й мовив:

— Княже, ти ж знаєш, я тебе нізащо не покину! І як би не було мені лячно, однаково з тобою залишуся. То де тут дорога ця цвинтарна?

— Здається, має бути о-о-он там, — махнув князь у пітьму.

Вони їхали недовго й незабаром звернули з головної дороги. Немирич й озирнутися не встиг, як ліворуч і праворуч замаячили хрести…

Тиша навкруги стояла, як-то кажуть, цвинтарна, але раптом її порушив якийсь дивний звук: тихі шерехкі кроки… хоча на дорозі нікого не було! Андрій завмер і здійняв угору відстовбурчений палець, потім мовив:

— Чуєш, Стефане? Кроки… От знову!.. Хтось іде за нами слідом.

— Тобі здалося, — мовив козак. — Немає тут нікого. Та й звідки б узятися нормальним людям уночі на цвинтарі?..

Але князь виявився правим. Минуло ще кілька хвилин, і поруч із візком виросла темна фігура. Тепер уже й Стефан ясно бачив, що то худа обірвана баба, яка з’явилася невідомо звідки, перетнула їм шлях. Її темний силует спочатку здався товаришам величезним, оскільки відкидав гігантську тінь. Баба була вдягнена у довгу темну сукню, її обличчя наполовину приховувала велика брудна хустина, кінці якої звисали до самої землі. Баба витягнула кощаву руку долонею вперед. Немов підкорюючись цьому знаку, кінь зненацька зупинився, як укопаний.

— Хто це?.. — сиплим шепітком запитав Андрій.

— Звідки ж мені знати?.. Якась старчиха, — зашепотів у відповідь Стефан, а потім голосно спитав у баби:

— Чого тобі треба, мандрівнице? Хочеш, щоб ми відвезли тебе в найближче село? Що ж, тоді сідай.

Баба мовчала.

Князь почав сердитися, втрачати терпець, зрештою звернувся до Стефана:

— Давай-но рушай, ця стара не знає, чого їй треба.

І тут баба заговорила:

— Андрію… Не поспішай їхати… Дай-но подивлюся на тебе.

Голос був глухий і вібруючий, але слова вона вимовляла дуже чітко.

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — перелякано запитав Немирич. Він не міг пригадати, коли раніше зустрічав цю старчиху.

Стефан мляво й якось неохоче натягнув віжки, але кінь навіть не ворухнувся. Баба пожвавішала й мовила:

— Мені не потрібно в селище… Я тільки хотіла спитати… Куди лежить твій шлях?

— Додому, — мовив пан Андрій, хоча відповідати дуже не хотілося, та й запитання було явно недоречним.

— Я знала, що зустріну тебе, — між тим продовжила старчиха-циганка тим самим деренчливим голосом.

Немовби уві сні Немирич оглянув залитий місячним сяйвом цвинтар. Йому раптом здалося, що в блідих примарних променях хрести… ледь поворушилися!..

— Чого ти від мене хочеш? — прямо спитав князь. Він намагався говорити так, щоб його питання прозвучало голосно й упевнено. Однак йому було лячно, і тремтіння в голосі виказувало його внутрішнє сум’яття. Година ж пізня, а прокладена поміж могилами дорога мимоволі навіювала похмурі думки.

— Хочу тобі поворожити.

— Ні! — жахнувся Андрій. Але баба вже владно вхопила його за руку, і князь чомусь відразу припинив пручатися. Циганка перевернула його руку долонею нагору й забелькотіла, немов божевільна:

— Кров!!! Смерть!!! Кров… Смерть…

Далі все сталося так швидко — як оком змигнути. Андрій і сам не знав, чи бачив усе насправді, або ж з ним сталася миттєва непритомність!..

…Самотній воїн відбивається від сотні ворогів, навколо гори трупів і калюжі крові… Але от вже розлючена юрба тягне до болота його оголене тіло…

…Баба повернула голову, примара зникла, хустина сповзла назад.

Місячне світло впало на її обличчя, висвітливши жовту, немов пергамент, шкіру, величезний гачкуватий ніс, потворний беззубий рот…

Андрій відчував на своїй долоні холодні кощаві пальці. Він спробував відсмикнути руку, але не зміг.

— Поїхали, Стефане! — вигукнув князь і таки висмикнув руку, перехрестившись.

— Не йди, я ще не все сказала, не все пояснила… — почала благати старчиха. — Я не бачу тебе. Тут надто багато світла. Повернися й подивись мені в очі…

Немирич покірно повернув голову й поглянув у її жахливі нерухомі, немовби скляні очі, затягнуті напівпрозорою зеленуватою плівкою…

— Стефане, скоріше, геть звідси!!! — не своїм голосом заволав пан Андрій. — Подивися, це ж мертвячка! У неї ж мертві очі!

Стефан непевно смикнув віжки. Кінь жалібно заіржав і через силу рушив з місця, але баба не відставала, вона перетворилася в чорну хмару й продовжувала плисти над землею поруч із візком. У тиші ночі чулося її бурмотіння, що переслідувало Немирича і зводило його з глузду…