Фатальна помилка - Страница 24

— Чи відомо вам, де ви маєте зупинитися сьогодні ввечері?

— У готелі, «Дю Пост», — відповіла вона, мило почервонівши.

— Тоді ми відвеземо вас, бо й самі їдемо туди.

— Я… я би з радістю, але…

— Ніяких «але»! Обіцяю, що всі пристойності будуть дотримані, до того ж з нами ви дістанетеся готелю швидше, ніж у вашій старій колимазі.

Дівчина посміхнулася у відповідь… Аж тут пролунав голос пані:

— Ельжбето, довго тебе ще чекати?

— Матінка кличе! — винувато прошепотіла дівчина. Але княжич звернув увагу на інше:

— То ваше ім’я — Ельжбета?.. Яке прекрасне ім’я! Воно вам дуже личить.

Навіть настільки незначущий комплімент змусив дівчину зашарітися, тому хоч як приємно було Юрію спілкуватися з настільки чутливим створінням, надалі він вирішив бути більш обачливим і не бентежити даремно її ніжну душу. Адже ще потрібно довідатися, хто вона й звідки…

— Ельжбето! — знов покликала її мати.

Дівчина сором’язливо опустила очі, немовби вибачаючись і насилу добираючи слова, вимовила:

— Мені б хотілося… Я повинна… віддячити вам.

— Які дрібниці! Забудемо про цей прикрий випадок на дорозі, — заперечив Немирич. Він допоміг дівчині сісти в екіпаж, при цьому притримав її за ліктик і шепнув на вушко:

— Але мені хотілось би довідатися, хто ви є?..

Вона ледь помітним порухом торкнулася його щоки і легенько шепнула у відповідь:

— Мене звуть Ельжбета Слу…

Закінчення фрази Юрій чомусь не розчув. Або ж красуня вимовила це занадто тихо, або ж її скороминущий доторк здійняв у його душі настільки нестримний ураган емоцій, що шалене гудіння крові у скронях завадило розчути відповідь. Але шансу розмовляти й далі не було: кучер стьобнув коней, і карета рушила з місця, повільно набираючи швидкість.

— Дивись, вези їх обережніше! — крикнув княжич кучеру в спину. Сам же повернувся до друзів, які давно вже були у сідлах, і всі п’ятеро щодуху погнали коней, прямуючи в самісіньке черево Парижа.

Коли молоді люди дісталися готелю «Дю Пост» (раніше тут була поштова станція), у дворі їх зустрів сам господар закладу: адже хоча студенти — народ незаможний, проте одразу ж п’ять ліжок забезпечували достатньо вагомий прибуток. Але оминаючи привітання, Юрій квапливо мовив:

— У двох милях звідси перекинулася карета.

— Месьє Немиричу, я зараз же відправлю туди допомогу!

— Допомога вже не потрібна, ми там самі впоралися.

— Ну, тоді…

— Ця карета також їде сюди, в «Дю Пост». Прошу вас особисто подбати про літнього чоловіка і двох жінок зі служницею, які незабаром прибудуть до вас. Прошу надати їм найзатишніші кімнати й запросити до них лікаря.

— Як буде завгодно, месьє, — хазяїн готелю шанобливо вклонився й поспішив заклопотано уточнити: — А ви з друзями теж ночуватимете у нас, як і збиралися заздалегідь?

— Авжеж, ми раді знов зупинитися у вас. Сподіваюся, вечеря буде, як завжди, на висоті.

Юрій побіг у виділену йому кімнату, видобув із саквояжа свіжу білизну й опустився на ліжко в очікуванні готельного слуги, який мав занести воду для вмивання. Під час вечері він неодмінно зустрінеться з Ельжбетою — отже, конче потрібно причепуритися і вдягнутися у свіжу одіж!..

Але слуга все не з’являвся, тож не дивно, що втомлений після важкої дороги князь непомітно для себе заснув.

* * *

Ельжбета піднялася в карету. Матір з осудом дивилася на неї.

— Чому так довго? — спитала роздратовано.

— Але мамо! Я ж мала подякувати нашим рятівникам, — виправдовувалася дочка.

— Ой, які ж вони хоробрі рятівники!.. — передражнила її матір.

— Мамо, якби не ці молоді люди, ми б і дотепер лежали обабіч дороги в перекинутій кареті.

— Вона має рацію, Барбаро, — відгукнувся старий. — Ці юнаки дуже допомогли нам, особливо той, що невисокий, але доволі жвавий… Як його звуть, підкажи-но, Ельжбето?..

— Ой, а про його ім’я я так і не спитала… — засмутилася дівчина.

— От бачиш, Барбаро, через твої сварливі окрики дівчина навіть імені рятівника не довідалася.

— А навіщо їй, панні Лещинській, дізнаватися ім’я якогось обідранця…

— Барбаро, ти забуваєшся! Лещинський — це я, і ти була Лещинською в дівоцтві. Тоді як дочка твоя — Слупецька, запам’ятай це, будь ласка! Бо ви, Слупецькі, бідні, хоч і родовиті.

Після такого жорсткого нагадування Барбара впала у меланхолію, не маючи сил щось заперечити. Річ у тім, що вона була молодшою дочкою Анджея Рафала Лещинського від його шлюбу з Ганною Фірлей. Заміж її видали за каштеляна Люблінського Фелікса Слупецького. Батько Ельжбети помер дуже передчасно, родина опинилася на безгрошів’ї й існувала лише на подачки заможних родичів. Матір дівчини виконувала усі дрібні примхи (як законні, так і незаконні) численної рідні, тоді як Ельжбета зростала в атмосфері похмурого сімейного святенництва, скнарості й суворих звичаїв. Замість радісних дитячих вражень — уроки латини, нескінченні молитви під невблаганним доглядом суворої виховательки.

Можна тільки уявити, які райдужні мрії про загадкове самостійне життя роїлися в цій юній голівці, коли панянка опановувала предмети на кшталт етикету, гарних манер та різноманітного рукоділля!.. Окрім того, в освіту Ельжбети входили начала богослов’я та основні європейські мови, тож можна не сумніватися: вона була готова зрозуміти і з радістю прийняти майбутнього нареченого не тільки з теренів Речі Посполитої, але також і з далеких земель…