Фатальна помилка - Страница 22

— Дякую, пане Мейсоне, мені зараз ваша допомога і справді дуже потрібна, — почав Юрій непевно, потім простягнув бібліотекареві список книг за словами: — Оце я хотів би замовити…

Бібліотекар взяв список, підійшов до величезного вікна, де було краще видно, пробігся поглядом по паперових аркушах і мовив захоплено:

— Вітаю, вам дуже пощастило! Це почерк самого Гуго Гроція. Можете повірити, що далеко не всім студентам цей викладач складає власноруч список літератури… До того ж вам він склав чималенький — отже, вважає вас перспективним студентом. Пан Гроцій рідко помиляється…

Потім старий поринув з головою у вивчення записів, періодично киваючи. Іноді його очі спалахували, іншим разом він запитально позирав на Юрія.

— Що вас бентежить, пане Мейсоне? — поцікавився Немирич.

— Нічого. Просто список величезний. До того ж, на превеликий мій жаль, не всі книги в нас є… Багато чого треба буде шукати в букіністичних книгарнях міста. Але це не проблема — у мене багато знайомих букіністів.

— Дякую вам. А що із запропонованого можна взяти саме зараз?

— Зараз підберу вам декілька книг… Але доведеться трішечки почекати… У вас є час?

— О, так, я маю час.

— Тоді, пане…

— Юрій Немирич.

— Тоді, пане Юрію, розташовуйтеся о-о-он у тім кріслі й чекайте. Можете поки що почитати оце, — і старий простягнув юнакові невелику книжечку… Обкладинка її була затертою до нерозбірливості: либонь, книгу читали часто. З затертих слів вдалося розібрати одне-єдине: «Хроніки». Ну що ж…

Вмостившись у зручному затишному шкіряному кріслі, княжич заходився вивчати зачитану книженцію, яка розповідала про Вісімдесятилітню війну. Саме коли він читав про один з найтрагічніших епізодів — облогу Лейдена, до бібліотеки зазирнув чоловік приблизно сорокарічного віку, приємної зовнішності, одягнений за останньою модою… який привітався польською!

— Добридень! — здивовано відповів Юрій. — А як ви здогадалися, що я вас зрозумію?

— Кшиштоф Арцишевський, — мовив він твердо, простягаючи юнакові руку. — А вас як звуть, дозвольте поцікавитися?

— Юрієм Немиричем мене звати.

— Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Річ у тім, Юрію, що раніше я жив у Польщі, тепер от перебрався в Нідерланди і навчаюся в цьому славетному університеті… А що це ви читаєте, парубче?

Юрій продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.

— Так, я із цим знайомий, — пафосно відповів Кшиштоф.

— А чи правда, що жителі Лейдена витримали річну облогу міста?

— Не тільки. Лейденці навіть одержали як винагороду за свою стійкість оцей самий університет…

— Та невже?.. А мер міста? Він же не втратить рук, правда ж?

— Та що ви, пане Немиричу, немовби дитина, чесне слово?! Руки у мужнього пана мера лишилися цілими й неушкодженими, не переймайтеся.

— Пане Арцишевський, а на якому факультеті ви навчаєтеся?

— На факультеті прикладної механіки.

— О-о-о! Як шкода, що не на юридичному, як я…

— А чому шкода? Я два роки вивчав механіку й інші галузі прикладних наук, а також юридичне право. Не засмучуйтеся, пане Юрію, я постараюся відповісти на всі запитання, які ви задасте мені.

— Як добре! Мене дуже зацікавив державний устрій у Голландії. Чи допоможете мені розібратися в цьому нелегкому питанні?

— Природно, пане Юрію. Це моя улюблена тема, бо мрію побудувати державу з системою управління, подібною до голландської.

— Дозвольте довідатися, де саме збираєтеся її побудувати?

— Поки що не знаю точно, де саме. Хоч і схиляюся до Бразилії.

— Але ж Бразилія — це так далеко… А чому б не в Польщі, наприклад?

Якщо чесно, така прихована пропозиція виникла у Юрія щойно… Але цікаво, що скаже на це гість?!

— У Польщі, друже мій, я тепер персона небажана. Колись у молодості я припустився жорстокої помилки: взяв участь у дуелі, через що загинула людина. Тепер у себе на батьківщині я значуся в злочинцях. Тому де завгодно, тільки не в Польщі…

— Але ж ця дуель була чесною?

— Чесна? Раніше я також вважав себе правим. Я боровся за свої переконання, обстоював певні погляди. Ця людина образила не тільки мене, але людей, дорогих мені… Я викликав його на дуель, він погодився. Я володів зброєю більш вправно, ото й усього!.. Мене засудили до страти. Та я втік і тим самим обрав вічне вигнання. Раніше я вважав, що це несправедливо. А вже живучи тут, незабаром зрозумів, що ніхто не заслуговує на смерть, якщо його переконання не збігаються із твоїми…

— Сумна історія, — поспівчував Юрій. — Я теж випробував на собі несправедливість нашого суспільства.

— Не може бути! Я прекрасно знаю, що рід Немиричів є одним із найбагатших у Великому князівстві Литовському…

— Це так, але нині, як ніколи раніше, в Речі Посполитій посилилися гоніння на некатоликів. Єзуїти тепер розпоряджаються скрізь: керують державою, підробляють різноманітні факти, плетуть інтриги й навіть розпоряджаються королівською скарбницею!..

— Це сумно. Отже, за час моєї відсутності на батьківщині нічого не змінилося… і найближчим часом навряд чи зміниться.

— Чому ви настільки категоричні, пане Кшиштофе?

— Бо для того, щоб виправити усе це море несправедливості, доведеться змінити не тільки державний лад, але й відносини людей…

— Раніше я захоплювався математикою і був надзвичайно щасливим. Та коли з боку католиків на нас, аріян, розпочалися гоніння, стало очевидно: якщо я лишатимусь байдужним і не зроблю нічого для зміни нашого життя — усе так і залишиться… Тому я й вирішив вивчати право. Я боротимусь, але не зброєю, хоча нею також володію непогано. Ні, я стану найкращим політиком у Польщі! Вірю, що це допоможе мені змінити життя на краще.