Фатальна помилка - Страница 11

Але з такою самою пристрастю Сигізмунд ненавидів шведську аристократію, яка настільки отак скинула його зі шведського престолу. І все тому тільки, що король, бачте, католик!.. Ну то й що?! Він боровся за милу серцю Швецію щосили, та кляті аристократи полонили його, принизили і зрештою запропонували корону його синові… за умови зміни віри…

Не дочекаєтеся!!! Не стане Сигізмунд — законний спадкоємець і продовжувач славетного шведського королівського роду Ваза, — міняти католицтво на протестантизм! Не дочекаються вороги!.. І синові своєму заборонить віру міняти!..

Його величність згадав, як понад двадцять років тому він, на той час амбітний парубок, який прагнув одержати всі корони світу, піддався умовлянням тіточки і прийняв польську корону. Ах, якби він тоді знав, чим все це закінчиться…

Різкий порив вітру обдав короля міцним морозцем. Сигізмунд причинив вікно, повернувся до каміна й простягнув до вогню змерзлі руки. Потім опустився в крісло й добряче замислився. З його очей покотилися сльози… Вірний дог нерішуче наблизився до хазяїна, поклав свою гігантську голову на коліна його величності й зазирнув жвавими червонуватими очима в сумні очі монарха.

Короля розчулив отой простий і нехитрий, здавалося б, вчинок собаки. Він добре знав, що величезний дог щиро любить його — Сигізмунда не за те, що хазяїн сидить на троні Речі Посполитої… а просто так! І не перестане любити, навіть якщо в ненависній Польщі будуть знищені всі до єдиного протестанти, аби тільки продемонструвати широту королівської влади аристократам Швеції. Напевно, один лише цей дог відчуває, якою мірою обтяжує короля польська корона, і як Сигізмунду ледь вистачає сил терпіти всіх поляків без винятку!..

Король почухав величезного дога за вухами. Собака лизнув йому руку й віддано уп’явся не просто в очі, а в саму душу монарха.

— Отак воно й буває, друже мій, — заговорив Сигізмунд, звертаючись до собаки. — Я хотів, дуже хотів цього!.. Я намагався їм сподобатись, був готовий воювати за них… А ці пихаті індики посміхалися мені, хоча тим часом ненавиділи мене в душі, сміялися наді мною поза очі. Я розширив їхні права, сподіваючись, що вони оцінять цей жест і підтримають мої починання… А вони натомість ополчилися проти мене, звинувачуючи бозна в чому… Я не хотів від них любові, я потребую лише розуміння…

Пес уважно слухав хазяїна, забавно ворушачи бровами.

— Подумати тільки, я вже шкодую, що погодився стати королем Речі Посполитої! Адже справді, що дала мені ця корона, окрім титулу, відповідальності, головного болю й жахливих принижень?! Польща — це зовсім ніяка не Франція й не Іспанія. Ба навіть не Англія, де королі мають реальну владу. Мені б треба було знати про цю особливість раніше…

Дог глибоко зітхнув слідом за хазяїном і тихесенько заскавучав.

— Так, друже мій! Якби ти тільки знав, наскільки мені самотньо й до чого хочеться іноді голосно вити від слабкості й безсилля!.. У Польщі всім керує сейм… Череда тупих пихатих баранів, які нічого не можуть вирішити, не можуть зрозуміти найпростіших речей. І в руках цих нездар зосереджено всю повноту влади?! Саме в їхніх руках — доля нашої держави?! Та хіба ж я король?! Я всього лише людина в папському вінці, яку кожен дрібний шляхтич намагається поставити на місце. Де іще в Європі отак принижують правителя?! Про що думають польські магнати — всі ці Радзивілли, Вишневецькі, Лещинські й Острозькі?! Вони думають про свої свободи і права. Переконувати це панство будь в чому — лише даремна витрата часу!

Начебто зрозумівши сенс сказаного королем, пес підняв голову й грізно загарчав…

— Який же ти розумник! — вигукнув захоплено король. — Якби ти тільки заговорив, я б оточив себе зграєю таких самих, як ти, вірних псів, а не збіговиськом підступних єзуїтів.

Пес радісно завиляв хвостом.

— Так, друже мій, тільки ти мене розумієш і любиш! Я знаю, що так чинити не годиться, проте ці зухвалі «польські брати» не залишають мені іншого виходу: або я їх, або ж вони — мене… І я боротимуся з ними, бо з Польщі мені більше нема куди подітися. Якби я тільки зажадав цього, мені було б не складно зійти на трон Московії, взутої у постоли. До того ж і мій син Владислав має титул князя Московії, тому при бажанні міг би стати тамтешнім правителем, але!.. Знову ж таки, друже мій, є дуже жирне «але» — та ж сама віра католицька. Переміни віру — і вмить станеш царем Московії… Все нібито так просто… видається спочатку!..

Собака голосно гавкнув, потім завиляв усім тілом і заходився старанно вилизувати Сигізмундові руки.

— Так, песику мій хороший, ти мене вірно зрозумів: я не здамся! Краще репресії, краще єзуїти, краще війна з інакомислячими єретиками, особливо ж з «польськими братами»… Я винищу їх, задавлю, вичавлю звідси — але не поступлюся!!! Як палкий католик, я всіляко заохочуватиму прихильників унії, робитиму їм привілеї та різні милості. Слідом за аріянами зламаю протестантів і кальвіністів, а під кінець і православних!.. Вони зрештою стануть настільки зацькованими й заляканими, що самі принесуть моєму синові корону, самі благатимуть його стати їхнім новим королем…

Аріянська Академія, Раків, осінь 1620 року

Негода розігралася не на жарт. Великі важкі краплі крижаного дощу безжально молотили по тендітних плечиках хлопчика років шести чи семи, який самотньо стояв на узбіччі дороги. Був він сухорлявим і гнучким, з білою шкірою, густим кучерявим каштановим волоссям. Пухке дитяче личко з неймовірними величезними очима кольору зимового неба вражало правильністю форм і тонких рис. Якби дитину побачив іконописець, не виключено, що написав би з малого образ одного із численних святих.